Іноді вертає до пам'яті, але зовсім не сміло.
На лопатах волога земля і прямий її кут
тягне ящик - коробку поєднану з тілом.
Наступаю в калюжі. Навіщо ж я тут?
Заглядаю до ями , де глина вродила.
Хтось ще плаче, хтось палко читає Франка.
Без обличчя солдата стрічає могила,
по шматкам, ледь опізнаним за ДНК.
Черевики діряві і ноги мої побобіли.
З мене досить! Я йду, але падаю ниць.
Все навколо палає уламками міни
темна ніч салютує розривом зірниць.
Ця могила моя... Тут лежати самому,
доки десь там відрізаний мій батальйон.
Через мене солдати звонили додому
на єдиний і втрачений вже телефон.
Вітер здує написане просто до ями.
Я полізу донизу читати нове.
Все ніяк не вкладуся. Лежати роками
і тужливо тягнути, що кача пливе.
Автор: Буряк Станіслав
