Йшов другий день моєї асоціалізації.
Люди йшли, немов я - Ленін живий.
Йшли, клали біля ліжка квіти,
Здавалось, молились за упокій.
Люди питали дурниці, смакували подробиці,
Співчували, просиджували мої стільці,
Загалом, робили усе, як водиться,
Аби дати мені знати, що вони друзі мої.
Їх було море. Десятки незлічені,
І всі такі гарні, причесані, ввічливі.
Приносили печиво, фрукти, плітки,
Співали мені хвалебні пісні.
На другий тиждень черги зменшились.
«Вибач, не зможу прийти».
Запари, екзамени, сесії, мертві хом.яки,
Пісні відомі – «Не до тебе, прости».
Телефон замовк. Гудки ставали довшими.
Ті, хто обіцяли більше всіх, забували першими.
Друзів меншає, міняються місцями полюси.
А ти лежи собі, спостерігай, й мовчи.
Минав другий місяць моєї асоціалізації.
Поруч залишилось двоє – тих, що завжди.
Ті, що примчались крізь світи.
Без печива й фруктів, без квітів, на самоті.
Їх залишилось всього двоє, з усім моїм болем.
Помилками моїми, вугільними словами,
Жорстокістю, з моїми драмами,
Двоє, уявляєте, з усього табору.
Мабуть, тоді, в хвилини моєї асоціалізації,
Коли повалились мої світи,
Я дала собі обітницю – відпускати
Тих, хто має піти.
ID:
558055
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 07.02.2015 23:53:27
© дата внесення змiн: 07.02.2015 23:53:27
автор: Annika Ly
Вкажіть причину вашої скарги
|
