Забрало небо ще одного сина.
Взяло і вирвало із грішної землі.
Тепер не дім, а темна домовина –
Стулились очі – вірні й молоді.
А мати й досі десь його чекає:
Вночі не спить і молиться зорі.
Їй не сказали, ще вона не знає,
Що сокіл вже не стане на поріг.
Та відчуває серцем сива ненька,
Що сталося з синочком щось не те.
Наснилося їй якось, що старенька
Свою кровинку більше не діжде.
«Ваш син герой, пишайтеся, не плачте.
Герої ж не вмирають на віки».
А жінка просто вимовить: «Пробачте».
І зі сльозами гляне на вінки.
« Від друзів, від солдат, від командирів» -
Рясніють літери на чорних тих стрічках.
Навколо не злічить живих мундирів
Із зброєю почесною в руках.
Юнак загинув справжнім сином краю,
В якому народився і зростав.
Він гідний спокою і неземного раю.
Він був хлопчиною, а чоловіком став.
Однак для матері він завжди був героєм:
Найкращим, найчеснішим з поміж всіх.
Ця втрата стане їй найбільшим горем,
Вона зітре її щасливий сміх.
Хай кажуть, що герої не вмирають.
Що душі їхні з нами, на землі.
Одначе часто люди забувають,
Що помирають їхні матері.
Не тілом помирають, а душею –
Не помічають більше білий світ.
Бо син їх став далекою зорею.
Якій колись молились цілий вік.
І пам’ятати не лише героїв треба,
А й тих хто їх привів на божий світ.
Ви до блакитного моліться неба
За батька й матір і їх вічний цвіт.