Я та, що тримає світ
у стерплих тремких долонях,
що губить щоденний крок
між гуку і суєти,
життям - навмання убрід
і аж до зими на скронях,
вплітає лелійність мрій
у інші живі світи.
Я та, що не знає сну
під склепом повік утоми,
що завше чатує час
у плині земних скорбот,
гаптує життя канву
любов'ю... і до оскоми,
до крові із мозолів
байдужості жне осот...
Я та, що живе, мов птах
з удосвітків і до смерку
серпанком подоби крил
спішить обіймати день,
стоїть на семи вітрах
в небес загляда люстерко
і молячись, силу п'є
з його благодатних жмень.
Я проклята і свята,
слугиня чужої волі,
і кара, і Божий дар,
і гострий Митця різець.
Я мати і сирота,
жадана й чужа до болю...
Я та, що голубить світ.
Творіння його вінець...
Ай-Яй-яй... Скільки тут всього... Ніби велика бомба впала в циганський табір... і все порвалось, перемішалось ... і не звязано логічною чи навіть граматичною канвою... І нащо я це все пишу. Ви ж видалите це все і всі мої думки, як кажуть - "коту під хвіст"...
А ідея в цьому вірші є і досить цікава... Але чому Ви, Адель, рішили висловити так алюром чи нахрапом. Подумайте, добре "попотійте" (бо ж тема непроста) і воно з часом щось путне вийде...
Натхнення Вам!..
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00