Від будинку лишилися стіни німі,
пахло в повітрі димами й війною.
Господар поїхав і тільки її,
Собаку стару не узяв із собою.
Було не до неї, себе б врятувати:
горіло, як в пеклі у ріднім селі.
Собака простила і стала чекати
одного його із усіх на землі.
Згадала собі його руки і запах
і те, як її він Собака назвав.
Чорненьке щеня із біленьким на лапах
Мало загинути, а він врятував…
Стало їй холодно, лапа боліла,
але із місця вона не зійшла.
Лежала тихенько і скавуліла,
вірна до смерті собача душа.
Не може Собака двір залишити,
господар прийде, нікого - нема.
Друг є на те, щоб чекати й любити,
друг є один на усеньке життя.
А зранку сніжинки тіло накрили.
Вона, хоч собака, а знала слова,
слова, що байдужістю просто убили:
"Пробач, та на тебе вже місця нема."
Оксана Максимишин-Корабель
27 березня 2015 р
Лісабон
