Лина Костенко «Берестечко»
Часть 19
В ПОЛЯХ ЕЩЁ ВЕДЬ ГОЛУБИ ВОРКУЮТ.
Несутся тучи из Волыни на Подолье.
Признаюсь в том, что Польшу я любил ведь,
Не хотел ничем её обидеть.
Коль мог один, то я б вражду пресёк.
Не я обидел эти все народы.
Я б жил бы с ними в мире. Я бы смог!
Был умным только Владислав, другие – просто идиоты.
Когда брязчание орудием настало,
К нему меня средь тёмной ночи привели.
И я сказал: «Король! Уйми вассалов,
Пока до страшной бойни не дошли».
Король ответил: «Что могу сказать я?
Не жди ты долго. Дай врагам ответ.
Ты мальчик маленький? Или ты славный гетман?
И мне не сладко…» Вот такой совет.
И он сыграл значительную роль.
Владислав, что рождён для трона.
Сейчас… пшепрошем… правит не король,
Ведь лучше шапку носит, чем корону!
До короля немного не дорос.
Похож на греческого он сатира.
Лицо тупое. Но, однако ж нос,
Как за сем гривен старая сокира!
Не признаёт ни вольностей, ни прав.
И Сечь включил уже в свои владенья.
Его сам Папа Римский приласкал.
Шапчёнку подарил для умиленья.
Владислав был велик!
Ян-Казимир – гораздо ниже.
Его я подсадил на трон.
А от него лишь злоба пышет!
НО, ПОЧЕМУ ЖЕ Я ЕГО НЕ ИСТРЕБИЛ?
Под Зборовом паны и разные вельможи.
Я ж мог их всех одним ударом перебить.
Когда на переправе видел эти рожи.
Но, речка Стрипа вся была в грязи.
Хваталось панство за чубы. За свиты.
Король, поймав лягушку, завопил,
Что б все спасали… Чтоб не бать убитым.
Мне было страшно видеть тот позор.
Как потопала рать и знать, вельможи…
Как царь смешно соломинку нашёл.
Со смехом это только вспомнить можно!
Однако ж, всё немного улеглось.
Во мне порядочность тога преобладала.
Привычка! Быть порядочным пришлось.
В болоте с жабами такой персоне не престало!
Я крикнул: «Хорошо!» Увел полки.
Но эти водяные пауки
Метались бешено по грязному болоту.
Я им вернул и гонор и свободу!
НА ДЕНЬ ВТОРОЙ ПРИШЁЛ Я И В ШАТЁР.
Король один сидел и сделал вид, что всё забыто.
Величен и надменен. Всё ж таки король!
Я должен был ломать через колено.
Сопротивлялся! Я же его гнул.
Как надо его я тога согнул.
Я улыбнулся белыми губами…
Душа взлетела высоко над нами.
И ТОТ, КОГО СПАСАЛ Я ИЗ БОЛОТА
Теперь надменно смотрит сверху вниз.
Не нужно было быть тогда Богдану идиотом.
Врага спасать? Опомнись и окстись!
Пускай бы плавал в этой чёрной жиже.
Пускай концерты жаб лишь только слышал.
К нему и Канцепольского туда!
Пусть раками кишила б борода!
А так я дал им всем уйти оттуда.
Принципиально короля я утешать не буду.
Так и живу с виденьями своими.
Себя виню. Не мёртвый, ни живой.
Зачем же их тогда достал из Стрипы?
Не проиграл бы я сейчас на Пляшевой!
ВИНОВЕН! КАЮСЬ! ВИНОВАТ ПОВСЮДУ!
Не трудно битву начинать
Америк разных отрывать не буду,
Что их исход мне следовало б предсказать.
А я, приноровившись побеждать тех ляхов,
Ведь столько их уже я перетряс!
И почему не взял я Шапку Мономаха?
Тогда бы не было бы бед у нас!?
Когда вступил с дружиною своей я,
В столицу после славы Жёлтых Вод.
Меня все называли Моисеем.
Меня любил и славил наш народ.
Иль жажда власти не присуща мне?
Короноваться мог и я!
Как Тедором Начертанным быть,
Предназначенье для меня!
Почётным правом… Волею народа!
Такое не приснится загнивающему роду.
А царь московский, он какого рода?
Не из князей!.. Я сам себе Абданк,
У них там Боголюбский. И тверские и клязьминские.
Романова нашли там где-то. Вымыли от грязи.
Я ж продолжение Данилы Галицкого.
Мои предшественники – все сплошь киевские князи!
Сижу один. Таращусь на валы.
А камни скал, как основанье трона…
Охрану королей несут орлы!
А надо мною каркают вороны.
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 19
ТУРКОЧУТЬ В ПОЛІ ДИКІ ГОЛУБИ.
Хмарки пливуть з Волині на Поділля.
Сказати правду, Польщу я любив.
Сам їй ніколи б зла не заподіяв.
Якби ж то моя воля — не допустив би крові.
Не я на ці народи ману таку наслав.
Я жив би з ними в мирі. Якби не безголові.
Єдин король був мудрий. То був Володислав.
Коли дійшло до зброї, до нього я подався.
Мене вночі до нього таємно увели.
І я сказав: — Королю, вгамуй своїх підданців.
Вони ж мені до розпачу народ мій довели!
Король мені сказав: — Ти ждеш моєї згоди?
Чи дозволу питаєш? За шаблю сам берись.
Ти хто, дитя чи гетьман? Я дав тобі клейноди.
Мені самому скрутно. Вони такі. Борись.
Та він покинув цю земну юдоль —
Володислав, що створений для трону.
А це… пшепрашам… це такий король,
що краще носить шапку, ніж корону.
До короля він трохи не доріс.
Сказали б греки: схожий на сатира.
Лице вузьке, дрібненьке. Зате ніс —
як за сім гривень дядькова сокира.
Не визнав нам ні вольностей, ні прав.
Вже Січ прикроїв до своєї мапи.
Мав кардинальську шапочку від папи,
але закон безшлюбности зламав.
Володислав був мій патрон.
Ян-Казимір від нього нижчий.
Я підсадив його на трон,
тепер він хоче мене знищить.
АЛЕ ЧОМУ Ж НЕ ЗНИЩИВ Я ЙОГО?
Під Зборовом пани були не дуже браві.
Та я ж їх міг там всіх до одного,
коли заскочив їх на переправі!
Та річка Стрипа вся була в багві.
Хапало панство хто кого за поли.
Король, зловивши жабу в рукаві,
волав о поміч на усі довколи.
Страх був дивитись як стогнало скрізь,
як потопала рать ота вельможна,
як той король хапався за рогіз, —
але й без сміху теж було не можна.
І тут я раптом сумнівам уліг.
В мені підданець гетьмана презміг.
І звичка, звичка, спадок всіх неволь,
болото… жаба… все ж таки король.
Я крикнув: — Згода! — і одвів полки.
Як водяні цибаті павуки,
забігало те панство по болоту.
Я повернув їм гонор і свободу.
НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ Я У ШАТРО.
Король сидів, немов забувши про
свою ганьбу. Велично і камінно.
Він був король. Я мусив гнуть коліно.
Воно не гнулось. Я його зігнув.
Я все збагнув, я все тоді збагнув!
Я усміхався білими губами.
Душа стояла високо над вами.
А ВІН, 3 БОЛОТА ВИТЯГНУТИЙ ВОЗОМ,
тепер дивився вже згори униз.
А що б піти до голови по розум, —
кого рятуєш? Ворога?! Спинись!
Хай би захряс у тому жабуринні.
Хай би послухав співи комарині.
За ним і Конєцпольського туди.
Вичісував би раків з бороди.
Так ні ж. Я дав їм вийти звідтіля.
Я не хотів принизить короля!
От і живу, як цурка в смолоскипі.
Себе картаю в пам'яті живій. —
Чого ж ти їх не вистріпав на Стрипі?
Тепер би не програв на Пляшовій!
ВСЕ ВИНЕН Я. ЗА ВСЕ. У ВСЬОМУ.
Не штука битву розпочати.
І першу битву, й другу, й сьому, —
все мусив я передбачати.
Я ж так був употужнився на ляха!
За ці роки я так їх перетряс!
Чому ж не взяв я шапку Мономаха
у свій найвищий, в зоряний свій час?!
Коли вступив у Київ я комонно —
Після Пиляви, після Жовтих Вод —
мене ж вітали малиновим дзвоном,
мене ж Мойсеєм називав народ!
Чому ж не взяв я владі притаманного?
Коронуватися в ті дні
на Теодора Начертанного
було начертано мені!
Почесним правом — волею народу.
Таке не снилось вичахлим родам.
А цар московський, він якого роду?
Він що, з князів? Я сам герба "Абданк"!
У них там Боголюбський,
у них тверські та клязьминські.
Романова знайшли десь, одмили од грязі.
А в мене за плечима король Данило Галицький!
А в мене за плечима всі Київські князі!
От і сиджу, дивлюся на вали.
Каміння скель — оце мої всі трони.
Над королями страж несуть орли.
А наді мною каркають ворони,
ID:
573789
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 12.04.2015 00:36:51
© дата внесення змiн: 12.04.2015 00:36:51
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
