« ...Не такий страшний суд як його малюють»
Майже автоафоризм
Коли прийде нова яса,
і не уміючи літати,
полетимо у небеса,
усіх візьме на руки Мати.
Не так у будень, як на свято
таки бувають чудеса.
Нас будуть ангели вітати.
А на великому суді
оберігатимуть пенати
маленькі душі конопаті –
не так безгрішні, як святі.
Усе старіє в Ойкумені.
І це нікого не мине,
не оминаючи земне.
І плем'я юне і зелене
не так судитиме мене,
як говоритиме – за мене.
І оживу у комусь я
поводирем чужої долі.
І як сумна мелодія,
не те зіграє роль моя,
що аватар моєї ролі.
А я полину до беріз
чесати кучеряві коси
і пити кришталеві роси,
і вилити на Чорний ліс
не так дощі, як ярі сльози.
І зауважать піснярі
мої не читані рядочки,
що народились на зорі
грамотіям у букварі
не як слова, а коми й точки.
Летять у небо голубе
великі і малі цабе,
які нема за що жаліти.
Але іде у Лету літо.
І жаль мені не так себе,
як те, що не було на світі.
І облітаючи гаї,
ще заночую у стодолі,
почину серцем у юдолі,
яка означила мої
не так нещастя, як недолю.
Зате радітиму, що є
моє минуле житіє,
і озеречко у долині,
і соловейко на калині,
і те, що нібито своє
тоді, коли не так, як нині.