Небо стало чорним, над степом нависла хмара,
Повернулися у табун всі мої коні,
Та перед очима пливе давня омана:
Неначе ми разом і знову на волі.
Заграв вітер пісню на струнах нервів,
Я здибила рукою свого коня.
Звісно, ми далеко не перші,
Та й пухом нам не стелиться земля.
***
Десь на краю степу бряжчать мечі,
Ворог наближається все ближче і ближче,
Я давно не сплю – ще з тієї ночі,
Як замість племені стало кладовище.
Твій гарем викрадений, а військо розбите,
Твій череп став чашею чужого вождя.
Осінь покладе всім на могили квіти.
Це буде осінь, але вже не я.
В чорному тумані я прокинусь оновлена,
Не тривожитиму розум даремними думками.
Нас звинуватять, бо ми тепер підкорені:
Полон, гарем, рабство – все чорними роками.
