Ховались в тишині її думки,
Люсі часто страждала мовчанням.
Любила читати книги,
пальцями пахли прочитані сторінки,
нудні сторінки дихали позіханням.
Дівчина все думала, мовчки гадала.
Чому судилося бути одною?
Ніхто не проводжає її плечі компліментом,
цього так чекає - завжди чекала,
щоб, біля когось бути собою.
Любила ввечері заглянути в улюблену кав'я́рню,
вона мала дивну назву "Останній шанс",
тут, хороша кава, приємні люди,
закохані пари бували регулярно.
Та, коли її настане час?
І в один з таких вечорів,
їй хитро посміхнувся молодий мужчина.
Рівна постава, легка неголеність, не одружений.
Їх розмова зав'язалася з гарячих слів,
кудись бігти, не було причин.
Вони до закриття кав'я́рні там говорили,
приємно світив блідий місяць.
Зорі віщували любов на все життя.
Їх душі, ще десь боліли,
та, минуле в не потрібне повісять.
Джейк наполіг провести її додому,
вона без впертості сказала: Давай",
Йшли рука біля руки, любити хотіли.
"Прощавай" сказати болючому старому,
теперішньому із захватом "стривай".
Вона вже майже біля дверей,
Хлопець хоче кинути в плечі комплімент, стривай:
"З вами хочу провести все життя"
її серце відлетіло з грудей:
"Джейк, з вами хоч в пекло, хоч в рай!".
