Час найкраще спаковує речі в старенькі дорожні валізи,
Позичене щастя, мов взяті у Бога гріхи чи у банку кредити,
Як невдаха-художник складає в картонну коробку ескізи,
Що ніхто в переході метро не захоче й за гривню купити.
Складає улюблений светр, що ти пропалив запальничкою,
За надмірне вживання тепла ми заплатимо всі по заслузі,
І будь-який біль стає з кожним роком все більшою звичкою,
Як струму удари - легким лоскотанням в найвищій напрузі.
Складає прочитані книги, що стали для тебе настільними,
Бо текст доторкається пальця, крізь пори в’їдається в шкіру,
Слова мимоволі нас роблять набожними та божевільними,
Молитва повільно вбиває людину, натомість породжує віру.
Час випрасовує спогади, мов найкращу святкову сорочку,
Що вдягають два рази житті, на власне весілля і в домовину,
На лівій долоні найлегше знаходити старт, і фінішну точку,
Бог похапки розрізав лінію життя, мов немовляті пуповину.
́
