1) * * *
вибрехав собі правду
повірив у неї
тому все інше стало брехнею
а брехня – правдою
2) * * *
немає саду цього
на який я дивлюся
заПЛЮЩеними очима
нема тебе
хоч ти в цю мить
танеш від моїх поцілунків
і в обіймах моїх розчиняєшся
та й сам я
не більше
ніж тінь від пера
що живе саме по собі
і віршами розбутонюється
3) * * *
цей сад на дні моря
з плодами недоступними
бо ані луски ані плавників
(а в скафандрі не видно його)
бо всі ходять по бетонній воді
а повітря сиплеться піском
у легень амфорі
4) * * *
море мертве (бо чорне)
воСкресне
коли берег буде єдиним.
море мертве
бо всі зорі із дна повтікали на небо
і навіть місяця човен дір’явий
(у якім плавав армстронг)
по небу пливе зрадливо
5) * * *
дві птиці-зіниці
звили гніздо із цвіту
вітер поламав спиці дерев
тож сад тепер
не котиться яблуком
за сім галактик
від яблуньки
а хтось чекає коли
у гнізді із цвіту
вилупляться інші дві
птиці-зіниці
і буде на кого дивитися
коли не видко вже цвіту
за стінами
скло-бетонного міста
яке росте на стеблі трави
занесеної в книгу червону
троянди
6) * * *
навіщо ми нам
коли нас немає
нас час омина
і вічність минає
навіщо зірки
якщо вони в небі
нема перед ким
жонглювати
до себе
7) люди-урни
люди-урни носять в собі сміття
а коли стають ним переповненими
то сміття сиплеться з них
на землю святу та річки й береги
оскверняючи їх
наче свої колишні душі
8) * * *«…і подарувати тобі тебе
замість жоржини»
В. Голобородько
кохану приніс квітам
нате: вона не зів’яне
(в моїх очах) ніколи
квіти взяли її і не віддали
(обрали за свою князівну)
ще й задурманили мене своїм ароматом
так що я забув як її звати
і обличчя забув її
і нашу тисячу і одну ніч
з тих пір я зриваю квіти
в надії що одна з них
розкаже де їхня князівна
бо я хоч не пам’ятаю її краси
але почуття живуть й досі
9) * * *
зі сльозами з очей
витекло все що ти бачила
і все що не побачиш ніколи
бо серця криниця висохла
ну навіщо ти плакала
коли терзали тебе
знак питання – гак
на який ти ребром
підвішена
10) * * *
розмовляли не розтуляючи уст
не зронивши й слова
про те і се про все на світі
берегли скарб мовчання
поки не вкрали з-під носа у нас
мовлення
11) * * *
посадив сопілку в землю –
прийнялася
і виросла верба
на якій повно груш
яких ніхто не скуштує
хоч вони не заборонені плоди
просто ніхто не вірить
що на вербі ростуть груші
але ж це верба із сопілки
12) * * *
я сказав: міст
і виріс міст через річку
я сказав: дощ
і пішов дощ
Слово назвало моє ім’я
щоб міг я створювати світ
щоб всі ми могли
хто вірить у силу Слова
13) * * *
маленьке журавленя
зважує крильми небо
але воно ще занадто важке
колись коли журавленя підросте
то нестиме небо на крилах
у журавлиному клині
аж до самого вирію
а поки – гніздо
то солодкий світ дитинства
14) * * *
Довго триває дощ
Не пам’ятаю коли він почався
і коли закінчиться
але така солодка його довгота й широта
що не хочеться щоб він перестав
Але люди кажуть що довго триває дощ
Може бояться потопу?
О скільки разів заливало моє серце дощем
Не раз воно зазнавало потопу
та від цього ставало тільки
таким як дощ
таким як зараз
Не ховайте серця від цього дощу!
15) * * *
дивлюся в очі яких нема
обіймаю порожній простір
але відчуваю чиюсь присутність
десь надто далеко
і від того мені
ще САМОТНІШЕ
16) * * *
однієї ночі я зрозумів
що немає нікого на світі
що вулиці міста порожні
і нема з ким поговорити і помовчати
і нікому дарувати квіти
бо ніде і нікого нема
навіть
себе я не можу знайти
17) * * *
сторінки гортають людей
з дерева падають зорі
тиша заглушує голос
і скільки б я не кричав
тиша стає все гучнішою
а коли я відчув Мовчання в легенях
то мій голос
прорвався крізь стіни
щоб почули його всі
хто не закрив серце наглухо
18) * * *
Не повернеться місто в місто
те яким не було воно
серце світ увесь в собі вмістить
що опуститься в нім на дно
не забудеться те що ніколи
в надрах пам’яті не жило
я смиренно іду за болем
крізь простори всі напролом
Багато! 
