Ліля сиділа на лавці і чекала мене. Я оцінив її здалеку: чорне коротке плаття, волосся зав’язане в хвіст, спина пряма, підборіддя високо. Вона нервувала, як би сильно вона намагалась цього не показувати. Чи нервував я? Не знаю. Мабуть. Мені звісно не вперше потрапляти в такі ситуації, але звикати до них бажання ніякого. Ліля виглядала прекрасно, хоч і вибрала строгий стиль одягу. Завжди дивувався, як жінкам це вдається. Передати настрій одягом, зачіскою, макіяжем…
- Привіт – підійшов до неї.
- Привіт – якось віддалено сказала вона.
Голос чужий. Це не моя Ліля. Вона дивилась кудись вдаль. Що ж, краще її не обнімати. Я сів біля неї, дістав сигарети і закурив. Їй не подобався дим, а мені не подобалось те, що я мав би їй сказати. 1:1.
Насправді думки мої роїлись навколо того, що сказав брат. З прокляттям розбереться бабка Наталії. Що тут забув мій брат, я вже знаю. В мене всього кілька днів, до від’їзду Карини. Глянув на Лілю: її погляд поринав у хвилі нічного озера.
- Ти знову з кимось побився? – запитала вона.
- Так.
- Навіщо?
- Бо так сталось.
Вона промовчала. Я знав, бачив, як вона хотіла запитати, але вона не могла собі цього дозволити. Дурні жінки. Навіть наймудріші з них знають, що вони дурепи. Я б їх ненавидів, якби так сильно не любив…
Думки знову полетіли в сторону того психопата. Його жертви на моїй совісті. Я маю покласти цьому крапку. Але чи можу я залишити Лілю. Вона тепер на моїй відповідальності. Якась частина мене кричала: нехай тільки дасть привід…
Я не міг цього зробити. Частково я хотів її залишити, я хотів знайти того горе-самогубця. Це важко. Це до біса важко робити вибір. Ми всі уникаємо цього. Я теж уникав. Я боявся. Я не хотів зіткнутись з жахливими наслідками своїх дій. А вони будуть, щоб я не вибрав…
- Ти прийшов, якраз за кілька хвилин до вибуху – заговорила Ліля – ти вже вдруге врятував мене.
Я мовчки курив. Може вона чекала пояснень, але було ще зарано. Що, думаєте я от так все розповім з перших хвилин? Я можу, але як тільки я зроблю це дороги назад не буде. Стирати пам’ять я не вмію. Нехай спочатку вона наговориться.
- Тоді, витяг з під машини. Тепер увірвався в квартиру всього за мить до... Це не спів падіння, навіть не починай. Ти шпигуєш за мною?
- Навіщо мені це? – спокійно запитав я.
- Не знаю. Звідки тоді ти знаєш, що має статись? Чому ти спочатку не хотів рятувати Жанну?
- Не вірив, що вона зможе вибратись – чесно сказав я – як вона до речі?
- В тяжкому стані – Ліля вперше глянула на мене з неприхованою ненавистю – але лікарі говорять, що жити буде.
Хотілось би. А то неприємно буде думати, що я постраждав дарма. Я думав цинічно, я знаю, але як і зараз, мене тоді це не колисало. В цьому моя біда. Для мене життя перестало бути чимось важливим. Чим глибше я падав, тим нижча була за нього ціна. Відколи я взявся за це, я почав грати в гру, без переможців. Рано чи пізно все втрачало свій зміст. І мені не хотілось думати, що й це не мало змісту…
- Звідки ти знав про пожежу?
- Не знав.
- Не бреши!
- Чесно – дістав ще одну сигарету – я не знав, що саме має статись, допоки не приїхав.
- О, то ти в нас екстрасенс? – глузливо запитала Ліля – добрий самаритянин?
- Ні – знизав плечима – я просто бачу смерть. Знаю, коли хтось помре. Спокійно скажу скільки років кому залишилось.
Насправді це дуже важко і з кожною годиною шанси на те, що я виявлюсь правий змінюються. А от чим ближче цей день, тим я точніше. А коли взагалі людина мічена…
- Припустимо ти говориш правду – недовірливо сказала Ліля – то хіба я не мала померти? Вже аж двічі?
- Мала – погодився я – але ти ще тут.
- Завдяки тобі.
- Вірно.
- Звідки ти знаєш, коли і як це має статись? – з сумнівом запитала вона – є якісь доводи?
- Бл*ть, я тобі що?! Гадалка, котрій ти гроші платиш за майбутнє? З чого раптом я маю щось доводити?
Це давило на мене залізним тягарем. В горлі я чув сіль, що продирала з середини, заважала дихати, жити, йти далі. Я не міг залишатись спокійний, чи бодай тверезим, коли ці думки заповзали в мою голову. Мій спокій вивітрювався. Очі палали ненавистю. Справжньою ненавистю. Тихою, наче змія, отруйна гадюка. Мені не було жалко Лілю. На неї стільки звалилось? Вона не одна така, в світі є й гірші речі…
Вона не чекала такого, це точно. Я повернувся до неї лицем і глянув у її очі. Хочеш правди? – запитав її шепотом. Я бачу смерть, як ти вже змогла здогадатись. І колись я рятував людей. Я знаю, що і як робити, ти вже не перша, кого я рятую. Не віриш мені? Ну то й фіг з тобою. Я не екстрасенс, не маг. Це просто моє прокляття, бо я не хочу бачити цього. Але і далі бачу, щоб я з цим не робив. Приємного в цьому нічого немає, це точно. І так, я знав, що тебе зіб’є автомобіль. Я відчув, що ти згориш в домі. І обидва рази в мене вийшло тебе врятувати. А знаєш чому? Тому що ти не робила мені проблем тупими запитаннями. Замість тебе померло кілька людей, тому що процес цей – незворотній. Так не буває, щоб вижили всі. Того можеш зав’язувати вірити в долю, пророцтва, хіромантію, чи в ще щось. Вір в те, що тебе хтось, чи щось прирекло на смерть. Бо це яка-не-яка правда. І якщо ти не будеш робити мені проблем, то може я знайду спосіб тобі допомогти…
Її очі наповнились слізьми.
- Для чого тобі це? – запитала вона.
- Тому що в момент смерті, ти можеш забрати всіх з собою в могилу.
Насправді це лише невеличка частина правди. Таке трапляється щодня, тож вважати це головною причиною я не міг. Але іншої відповіді в мене не було. Ні для неї, ні для себе
- Яке тобі діло до всіх? – вона все ж не змогла стримати сліз.
- Ніякого – чесно сказав їй.
- Невже допоки я житиму, всі помиратимуть?
Її затрясло наче від вітру. Але погода була спокійна, тепла, тиха.
- Навіть не думай про самогубство – сказав я – в тебе не той характер.
- Звідки тобі знати? – зі сльозами на обличчі огризнулась вона.
Серйозно? Я працюю з людьми вже навіть не знаю скільки часу. Але говорити цього не став. В мені все дедалі сильніше розгоралось роздратування. Емоції важче всього взяти під контроль саме в такі моменти…
- Тоді вперед! – гаркнув на неї – давай! Зроби це. Нехай смерть тих людей буде даремною.
- А ті люди, що помруть замість мене?
- Однаково колись помруть – знизав плечима.
Навіть уявити тяжко яких зусиль мені коштувало здатись без сердечним в той момент. Я сам від себе жахнувся в той момент. Ціна була заплачена.
- Вони страждали? Ті люди…
- Не знаю. Скоріше за все ні. Тиха безболісна смерть.
- Звідки тобі це знати?
- Статистика.
Вона дивилась на мене очима повними презирства і ненависті. Знаєте, якщо б вона вчинила самогубство, мені б не довелось вибирати. Або якби Марко знайшов того психопата. Ні, гірко сказав про себе – ти не в казку потрапив. Тобі даються можливості, а не спрощені рішення. Досить і цього. Не наглій.
Вона обхопила лице руками і заревіла. Від її гордої постави та вигляду сильної жінки не залишилось і сліду. Це все та беззахисна Ліля, що ревіла в мене на плечі в перший день знайомства. Хотілось встати і піти. Карина півгодини тому прислала смс, що чекає на мене. А я сиджу тут і спостерігаю цю сопливу картину.
Мені потрібно йти. Потрібно облишити свої спроби, що ні до чого не приведуть. Я маю спокутати свою провину. Як би я не переварював Марка, але з ним в мене був шанс на це. Це ж просто втеча від неминучого. Треба йти…
Я обійняв її. Вона не пручалась, і спочатку навіть ніяк не реагувала, але потім її голова опинилась в мене на плечі. Я гладив її волосся і нашіптував, що все буде добре…
Я провів її додому. Ми йшли мовчки, попід руку. Лише раз вона спитала, чому я все ж врятував її.
- Тому що перший раз я просто не зміг пройти повз. А тепер не можу і по-давно.
Вона мабуть не те хотіла почути. Не знаю. Це все, що я міг сказати їй. Ми підійшли до її старої квартири.
- Зайдеш? – запитала вона.
Звісно я б зайшов на палку чаю. Але от тоді не встигну до дому, де мене вже чекають. І тут дівчина, і там дівчина. Це нечесно, чому або багато, або нічого взагалі? Карина чи Ліля? От б*ять, тяжкий ж вибір…
- Глянь на мене – стомлено всміхнувся я – на мені живого місця немає…
Вона розуміюче кивнула. Звідки їй знати, що мене вдома чекає жінка, котру я люблю? Ліля потягнулась до мене. Ми поцілувались. Ідея зайти до неї тепер не здавалась такою поганою…
Карина – боляче нагадала совість. Ти ж збирався поїхати з нею…
- Я рада, що зустріла тебе, Макс – прошепотіла Ліля мені на вухо – І пробач, що накричала на тебе.
- Пусте – прошепотів я – ти головне без дурниць.
- Добре – вона поцілувала мене в щоку – ти головне не зникай. Будь ласка. Не зникай
- Не зникну – пообіцяв я – я буду поруч, допоки ти цього хотітимеш.
Про всяк схрестив пальці за спиною. Не гарно аж так брехати, та що вже поробиш?
ID:
611916
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.10.2015 00:19:45
© дата внесення змiн: 08.10.2015 00:19:45
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
