ніч повисла тремтячим куполом
над утомленим нашим містом
нас нема кому більше гріти
і любити нема кому
то чи варто собою гупати
під колеса життя лізти
щоб з'єднатися з цілим світом
і підкорюватись йому?
попід небом голосять іроди
розбивають жорстоко вічність
ми не бачимо вже нічого
крім потертих старих імен
і лишається тільки вірити,
що, тримаючись разом міцно,
ми віднайдемо свого бога
і нещастя нас омине
що робити тепер зосталося
нам у мертвій безкраїй тиші?
тільки місячне сяйво лиється
наче річкою по землі
що б не було і що б не сталося
пам'ятай: я з тобою лишусь
ми як вільні щасливі птиці
в неозорій густій імлі
ми незламні і ми нескорені
як останні творці епохи
нас нічого вже не зламає
і не змусить піти на дно
новий всесвіт собі сотворимо
бо старий поростає мохом
ми нічого уже не маємо
ну і хай собі. все одно
ніч збирає зі стежок камені
місяць косить траву сéрпом
і стинає останні спомини
про непе́вне моє життя
хай хоч пальці мої поламані
і коліна до крові здерті
все одно на одному подиху
своє серце тобі віддам
