Укотре уночі мандрую снами,
пливу старим човном життя рікою,
подорожую часу полюсами,
душею лину в заводі покою…
То човен серця, дно крихкого скла,
до нього зазирають срібні риби,
як сніг холодні. Вже нема тепла,
лиш музика тече, мов льоду глиба…
Вітрило не тріпочеться від вітру,
безсило висне в темряві нічній,
та музика, як неземна палітра –
чарує слух і зве у світ надій…
А кожне сниво, нібито верблюд,
пустелею бреде душі моєї.
Щось волохате, вовни сірий жмут,
картатий твід для осені тієї…
Бреду оазою, якої вже нема,
до пальми, що давно уже зрубали.
Напитись хочеться з криниці, та дарма –
її засипали сміттям і затоптали…
Плетуся руслом вічної ріки,
що висохла під полуденним вітром.
Мій дім згорілий тлітиме віки,
із пам’яті його не скоро витру…
Сліпе дитя – пожива для щурів,
риплять подерті ясеневі двері
в чистилище. Весь світ – великий хлів!
Де рай, де пекло в грішнім інтер‘єрі?!.
Уяви якір – у пісок буття,
а мушлі дум – в лагуни існування!
Сновидою-човном у майбуття
пливу, не полишаю сподівання…
29.12.2015
* За мотивами твору Шона Маклеха Патріка „Сниво одне“: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632101.
Гарнй ремейк... 
