Я на війні, чуєш, мила, на війні!
Тут сіре небо і крові по коліна.
Тут кожен день зловіснії бої.
Тут не життя, а страшна руїна.
Я на війні, чуєш, люба, на війні!
Тут постріли - уже давно не диво.
Тут вибухи - вже рідні та свої.
І жити з цим страшно неможливо.
Та звик вже я до цього. Просто звик.
Я звик, коли стріляють в мої груди;
коли навколо замість мови - крик...
І, знаєш мила, мені довіку цього не забути.
Довіку не забути плач дітей,
їх страх і сиві-сиві очі.
Ти не дивись брехливих тих вістей,
тут все страшніше, хочеш чи не хочеш.
Тут смерть, кохана, справжня Смерть!
Вона стоїть і дивиться сміливо.
Когось з собою забирає геть,
когось не може упіймати, дивом.
Я плакав, люба. Я ридав!
Коли моїх братів війна скосила.
І кожен раз я з ними помирав.
Мені пекло й нестерпно так боліло...
Ти знаєш, все неначе уві сні.
Тут сіре небо і крові по коліна.
Я на війні, чуєш, люба, на війні.
Ми ПОВИННІ йти за Україну!
Так,знати про війну і жити в ній це різні речі,але наші серця теж на війні 
