Тріщить по швах мій світ ілюзій,
Втрачаю лютих ворогів.
А з ними ще й зникають друзі,
Не залишаючи слідів.
Лиш післясмак гіркої втоми
Терзає душу раз по раз.
Цей біль знайомий до оскоми
І незбагненний водночас
Мене палить, мов сонце в серпні,
Крізь призму безлічі химер.
Для багатьох я став нестерпним,
Ну а для когось — просто вмер.
Усе щезає, все одразу,
Прямує стрімко під укіс.
Усі ці ігри в “садо-мазо”
Втрачають шарм, втрачаюсь зміст.
Вогнем горять відкриті рани
Тікає геть з-під ніг земля.
Душа не прагне вже дурману
І не шукає журавля,
Що десь пливе в рожевім небі
Пустих несправджених надій.
Мій птах — це все ж, скоріше, лебідь,
Хоч і поранений, брудний,
Й ледь-ледь тріпочеться в болоті,
Та пам'ятає серця спів,
Чарівних муз натхненні ноти,
І те, що він кудись летів.
Блукав у пошуках Граалю,
Пірнав в незвідані світи,
Тонув у світлі. Ну а далі —
А далі було, як завжди!
Звела з пуття гнила начинка
Якогось чуда із чудес.
Була це лиш Пандори скринька,
Хоча здавалось — дар Небес!..
Стоїть на пагорбі похилий
Старий сумний могутній дуб,
Під дубом вирита могила,
У ній труна, в труні — мій труп.
Сховаю геть своє обличчя
Від того, що лежить в труні.
Мій мрець мене до себе кличе,
А я йому волаю: “Ні!”
Квапливо з ями лізу вгору,
Й прошу мерця аби́ замовк.
Нехай горять Содом й Гомора,
Не обернусь в соляний стовп!
Врятуй мене, молю, мій болю!
Продляй вогню пекельну мить!
Ти, наче доза алкоголю,
Що не п'янить, а тверезить.
Врятуй від пут анестезії,
Давай пали, смали, мерщій!
От-от ще трохи і здурію,
Але принаймні я живий!
