Доторкнуся кінчиками пальців
До твого знайомого лиця.
В цій любові ми – лише повстанці,
Що зчиняють війни без кінця.
Ти мовчиш і дивишся, неначе
Хочеш нашу тишу зберегти.
Та теплом очей твоїх гарячих
Я тамую спрагу самоти.
Я б з твого обличчя щастя пила
(Ніжність в нім сполохати боюсь).
Скільки днів я в нього не дивилась!
Скільки днів іще не подивлюсь?!
В нас життя стандартно на повторі –
Холод/спеку я не розділю.
Я шукаю у калюжах зорі...
Я за тебе Господа молю...
Нам любов у душах оселилась.
Раптом – і байдужість в іншу мить.
Може, ми того ще не навчились –
Може, ми не вміємо любить?
Але думка про біду вороже
Мені шию давить, мов ярмо.
Я тебе шукаю в перехожих
І в історіях, де ще ми живемо,
Де я ще не знаю про розлуку,
Де ти бережеш моє тепло.
Відпусти в останнє мою руку
І забудь усе, що в нас було.
Щиро, відверто, драматично... Пристрасть гасне, а справжня любов (довготерпелива, всепрощаюча, яка всьому вірить, всього сподівається, усе зносить) ніколи не перестане… (1 Кор. 13, 4-
Івга Лис відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
зворушливі рядочки ...
щемливі рядочки, щирі 
