І що з того чорного-чорного
Серця, не злого,
А перегорілого,
Жінко, у твоїх грудях
Шеренги спогадів
Серед яких проростає
Місяць,
Залишається тільки вижити
У цьому мінному полі,
Щоб мати можливість приїхати,
До тебе, моя мила коханко
Із третього курсу
Філологічного.
Але як його змусити, це чорне-чорне
Серце битися ще стільки днів
Навколо нічного причалу,
Ловити риб, які вистрибують
Із води за любовю
Та зірками,
Які не знають ще, що насправді
Любові немає над небесним
Плесом чи дзеркальною
Гладдю,
Що любов – це і є її серце,
Стомлене, але навіжене,
Дике, як лісові яблука,
Які ніколи не падають
На землю.
Так що, знаєш що,
Моє чорне-чорне серце,
Гарпунь свою червону печаль,
Зупиняй свою тугу,
Викидуй якір,
І заривайся з носом у
Землю,
Гупай об неї повільно,
Але щосили,
Бо в цьому житті – тільки
Змоги, щоб битися,
Тільки й слів, щоб
Любити,
Тільки й часу, щоб
Невдало померти.
І, може, навіть
Воскреснути.
ID:
640115
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 31.01.2016 16:38:11
© дата внесення змiн: 31.01.2016 20:47:38
автор: Мирослав Гончарук_Хомин
Вкажіть причину вашої скарги
|
