Як холодно і порожньо в душі...
Впустити хоч когось – зігрів би подих,
Та тільки от тривоги не пусті:
А як же потім – потім буде горе.
І море сліз, не синіх а пустих,
В думках пустеля, а на серці – злива.
І незліченні проблиски доріг,
Які так манять сподіванням дива.
А інші кажуть: «диво в кожнім дні...»
Хіба ж то диво?– то дешеві фільми!
Актори, не догравши, хочуть йти,
У забуття... Або у інше «диво».
І я втомилась свою роль нести.
Вона ж мені ні краплі не підходить.
Роль хвойди на узбіччі від мети,
Невже таке іще когось заводить!?
Піти з кіно – куди ж тепер іти?
Можливо прямо, там он сонце сходить…
Блищить в промінні бите скло машин,
Й червоні очі, жадібні до втоми.