Сколихнула сильно землю,
Узяла за шкірки,
Підняла за обрій неба,
Вибивала нирки.
Пила кров, як ненажера,
Виїдала мізки,
Ноги й руки вивертала,
Видушувала слізки
З серця матері й ковтала,
Потім гучно реготала,
Невгамовна й божевільна,
Без жалю, як терну гілля.
Назбирала трупів в сумку,
Відділяла дух від тіла,
Зупиняла потяг й думку,
В своїх криках оніміла.
Носить на собі прокльони,
Птахів з дому проганяє,
Перед смертю б’є поклони,
А в куточку сум дрімає.
Як могла вона забути,
В голосінні не відчути,
Що хоча вона й війна,
Жінка й мати все ж вона…
