Несла крижину повінь з-за гори.
Їй річка обіцяла море синє.
Пливла крижина, ніби материк,
З протоптаною стежкою на спині.
Ще вчора, може, хтось по ній ходив,
Але сьогодні вже ніхто не пройде.
Ще день чи два – і зникне назавжди
І в часі, і в оцих весняних водах.
Ну й що? Сліди уздріла на льоду –
Якийсь життя відбиток тимчасовий.
Чого ж сліди ті з пам’яті не йдуть
І щось шукає в них безсонне слово?..
Отак минає суєтність людська –
Як світло, розчиняється в тумані…
Пливе крижина й досі у думках.
Пливе до моря. І чомусь не тане.
