Чи до снаги нам передбачити
нагальну неминучість того часу,
Коли подивишся у дзеркало
й ніяк не зможеш пригадати,
Де бачив ти уже такі знайомі ці очі,
кольору зів'ялого кохання
І цей печальий вигин уст,
до болю рідний.
А доки ти гадаєш, твоє житя,
захоплене стрімким коловоротом
Навиворіт упізнаного часу,
летить до своїх витоків,
Так, наче ти почав рости
назад в дитинство
Й ніяк не можеш дорости
до усвідомлення своїх
найперших слів:
— тих слів, які були корінням сонця,
— тих слів, які були плодами материнських рук.
І за можливість поновити
значення цих слів
Готовий ти уже віддати
можлитвість упізнать таки
Ці очі кольору зів'ялого кохання.
Але ж, чи можна зараз вже
повірити у те, що
Усі слова, які іще
не відцуралися від тебе
Й буває інколи іще навідують
твоє спустіле серце, —
Чи можна зараз вже повірити,
що всі слова
Могли б колись таки
закінчитися чимось іншим,
Окрім ворожості німого дзеркала,
що завжди відбиває
Погляд чужих очей і вигин
уст чужих, до болю рідних.
Адже між світлом уперше
вимовленого тобою “мамо”
І темрявою востаннє
вимовленого тобою “самотність”
Пролягли такі густі
і непроникні сутінки, —
І кожен опівнічний шерхіт
використовує
Найменший привід спогаду,
щоб знов явитися тобі
Незграбним доторком
до ледь затягнутої рани
Твоїх безсилих намагань
пробачити всі зради, —
Й ніяк не можуть заплющитись
повік болю
На перстпективах втрат,
відкритих в обшир розпачу,
Де на околицях минулого кохання
Усе ще ницо жебрають печалі,
Випрохуючи хоч би крихту ніжності
Такими жалісливими словами і голосами,
Що навіть смерть могли би уласкавить,
Лиш тільки не її,
лиш тільки не її —
Поступ її зрадливих кроків
як завжди твердий і невблаганний...
Ніч, темрява,
жорстокість відбитого у дзеркалі невороття
страшного часу, коли немає відгуку
на всі благання:
І зайвими стають всі нагромадження питань
Для однієї єдино правильної відповіді,
Якою буде мить, коли таки зласкавиться
смерть над тобою
І прийме з рук твоїх
скаліченою до невпізнанності
Ту душу,
Яку колись довірила тобі
такою чистою,
Немов дитя
в очікуванні дива...
