Знала, звичайно, що вступивши до вузу, тим паче на «ідеологічний», як виявилося, факультет, доведеться з часом – і то неодмінно, складати іспит із атеїзму. Чесно намагалася знайти компроміс із Богом, але погодитися, хай і формально, прикинутися, що «в Бога не вірю» – означало одне – зраду. І це було очевидно.
Врешті вирішила, що атеїзм ні вчити, ані «здавати» не буду. Отже, із університету мене відчислять. І з чоловіком (ми обоє були студентами, одружилися уже в жовтні – на першому ж курсі) доведеться розлучитися – мені в разі відчислення «світило» повернутися додому, в рідне, далеке од Києва, село, а ще – прощай омріяна професія, омріяне з раннього дитинства місто – все прощай… Чоловік мій не знав, що маю такий перед собою вибір – ніхто не знав, тільки я сама.
І от, повернулися ми з літніх канікул до навчання вже на другому курсі. Тривав перший «установчий» тиждень, професори начитували лекції, студенти згадували літні щасливі пригоди, не особливо зважаючи на зусилля професорів – до семінарів, а тим паче до сесії, було ще далеко.
Я не поцікавилася розкладом наперед, тому, на одній із лекцій, випадково дослухавшись до голосу викладача, несподівано запідозрила, що ось воно – сталося, схоже, це лекція з атеїзму. Так і вийшло – атеїзм… і я вже слухаю першу лекцію… Зрада почалася… Ця несподівана новина мене приголомшила. До кінця «пари» рішення визріло остаточно – більше лекцій з атеїзму я відвідувати не буду. Отже, прощай університет…
Професор, який читав нам атеїзм, до всього того ще й прибув із МДУ – ніби в Україні не було своїх фахівців із такого предмету. Можливо, то була якась контрольна функція Москви – читати атеїзм довіряли «своїм», а може той московський професор прибув до нас з метою «обміну досвідом», як тоді, при «совітах», було популярно.
Ця обставина ще дужче ускладнювала ситуацію, бо і в декана факультету, та й усього вузу – у ректора, тепер будуть через мене неприємності – чужий професор доповість… і одразу в ідеологічний відділ ЦК у Москві… Дуже не хотілося мені підводити – ганьбити! – рідну альма-матер, але відмовитися від Бога я не могла…
Не слухала лекцію – старанно не слухала, сиділа і дивилася у вікно, думала свої невеселі думи… Під кінець професор московський дав нам перше домашнє завдання: проаналізувати (письмово) будь-яку – улюблену, як він висловився, – роботу Маркса… На тому ми з ним і розсталися: знав би хто, з чим розставалася я на той момент – але «незрада» Богові важила більше… Тоді ще не знала, що залишатися вірною Богові – означає залишатися вірною собі…
Улюблених робіт Маркса у мене не було – я, оскільки вже отримала разом з усіма завдання, і воно було досить «вільним», не атеїстичним – вибрала найменшу – на пів сторінки усього – із грубого тому робіт Маркса і швидко накидала «аналіз» – також на пів сторіночки із зошита, при тому, аналізувала не смисл тієї випадкової для мене «зауваги» Марксової, а стилістичні особливості її, чи російського її перекладу. Я любила стилістику, як предмет, от і побачила у незначному за обсягом тексті Маркса одразу три епітети-оксиморони – улюблену мою «фігуру»… Щиро дивувалася, що й Маркс користувався стилістичними прийомами.
Одне слово, накидала короткий стилістичний аналіз «найменшої» із робіт основоположника ідеології марксизму і передала кимсь із однокурсників московському професорові-атеїсту. Все. Більше я його не турбувала.
Через кілька тижнів хтось із однокурсників переказав, що професор-атеїст страшенно мріє зі мною познайомитися… Що він, аналізуючи наші домашні письмові роботи щодо «улюблених робіт Маркса» дуже розхвалював мій труд, але в аудиторії мене не виявив… не виявив і на семінарах… тоді якось звернувся до однокурсників із проханням передати «студенту Савелюк», що він, професор, дуже хоче з ним, студентом, познайомитися… однокурсники підказали професору, що «Савелюк – не студент, а студентка…» Професор зацікавився такою несподіванкою ще більше…
Але я знайомитися не пішла… Невдовзі довелося з`ясовувати стосунки із прискіпливим занадто старостою групи – він слідкував за нашими відвідуваннями і складав списки прогульників, доповідав у деканат. Вилетіти з університету можна було і за самі «прогулювання» лекцій…
Розмова із старостою була короткою: на лекції з атеїзму ходити не буду, причин пояснювати теж не буду, а далі – роби, що хочеш – все одно… Не знаю, як зрозумів таку мою позицію наш Петя (староста групи), але більше він розмов зі мною на цю тему не починав, щоправда, і в деканат за прогули мене не «тягали».
Минула зимова сесія, яку я склала благополучно – добре вчилася, без трійок, майже і без четвірок, але «червоного диплому» отримати не прагла, як і в школі – за золоту медаль не боролася. Тому є свої осмислені причини, але про них – не тут.
Літня сесія мала стати останньою у моєму студентському житті, бо якраз на літню сесію і випадав іспит з атеїзму… А складати його я наміру не мала.
Коли діло дійшло до дня, на який випадав за розкладом іспит з атеїзму, я роздумувала тільки чи явитися на іспит чи й зовсім туди не йти. Вирішила, що піти треба: неявка була схожою на боягузтво ніби, а я вже не боялася – ні скандалу, який ось-ось має зчинитися, ні вильоту із університету. Внутрішня позиція була однозначною і неодмінною: я чекала неминучої розправи над собою і була до неї готова (чоловік мій так нічого і не знав – для чого було перекладати на нього власні негаразди, при тому, що ні допомогти, ні змінити будь-що він не міг).
Прибула на іспит, коли він уже мав би закінчуватися – з таким розрахунком, щоб зайти у аудиторію останньою і… там, сам на сам, без свідків і оголосити «еМДеУшному» професору своє рішення – відмову складати іспит з атеїзму.
Увійшла, подала «заліковку», взяла білет і сіла за останню парту: білета і не розгортала, не діставала ручки, ніяких аркушів для нотаток – сиділа і чекала, коли залишимося удвох. Врешті, останній із одногрупників відповів професору і вийшов, отримавши гарну оцінку за засвоєні атеїстичні знання, я підвелася і підійшла до столу викладача. Професор запросив сідати – сіла напроти нього на стілець. Все: отакий початок мого кінця… – подумала.
Професор розгорнув мою «заліковку», прочитав прізвище… і…
Прочитав моє прізвище у «заліковці» і… дуже зрадів – аж засяяв, як ніби сонце у ньому зійшло, підвівся поривисто – буквально скочив на ноги, і щирим, таким непідробним жестом простяг мені руку: «Савелюк!.. студентка Савелюк… нарешті я можу з Вами познайомитися…» (от не пригадаю, якою мовою говорив – певно ж російською, москвич же… і ще одне дивно – у аудиторії поруч із ним не було асистента, ми були удвох, око в око… як я і сподівалася і наперед собі уявляла).
Чи варто намагатися оповісти, як дивилася на нього у відповідь я: певне що з великим подивуванням, знаю тільки, що відчувала тоді у собі – незворушний і глибокий спокій… беземоційний… як людина, що до всього найгіршого приготувалася… що вже піднялася на плаху і знає – вирок зміненим бути не може.
Здається, я навіть не подала йому у відповідь руки, простягнутої мені заради знайомства, і зовсім не через якісь принципи чи страхи-розгубленості, ні – рухові функції загальмувалися, либонь, чи й самі реакції загальмувалися тимчасово…
Стало жаль професора, його щирої і несподіваної радості… «він не знає, – подумала, – що зараз почнеться і чим усе це скінчиться…» Мала на увазі невідворотний ідеологічний «всесоюзний» скандал, який уже спричиняю, відмовившись від атеїзму, про що ось уже зараз і оголошу, як тільки мені запропонують відповідати на запитання в екзаменаційному білеті. І де?.. у стінах Київського держуніверситету, на ідеологічному факультеті… жах… пригріли змію на грудях, одне слово.
Професор обернувся до стола, зашурхотів аркушами, що лежали стопкою на краю під стіною, знайшов, що шукав і знову подивився на мене – лагідно навіть подивився: ось ваш аналіз роботи Маркса… дуже мені сподобався… я оцінив на відмінно, – повідомив для чогось мені екзаменатор успішні результати моїх минулорічних «зусиль»…
Я не сказала нічого, бо не надавала тому жодного значення. Але подумала, що там, у моєму успішному такому аналізі, на який я потратила щонайбільше чверть години, нічого особливого бути не могло – спеціально ж не стала аналізувати зміст тієї випадкової роботи Маркса, єдиним достоїнством якої вважала її стислий обсяг, а тільки стиль написаного… така моя «розвідка» могла б задовольнити хіба на семінарі із стилістики, але при чому тут атеїст…
Професор сів, ще дивився на мене тепло, ще посміхався, запитав, за яким номером дістався мені іспитовий білет... «ну от…» – подумала я, назвавши номер білета, – «…починається документування мого «суспільного» падіння…»
Професор вніс необхідні дані у екзаменаційну відомість, узяв до рук мою самотню «заліковку», роздивився на неї неспішно, вніс і туди короткі записи, тоді закрив синю залікову книжечку і простяг мені… Він так само посміхався – гарно і привітно посміхався, посміхався тому, що відчував у собі самому щось приємне… теплою і м`якою, світлою і лагідною навіть була та посмішка його… дружньою… дружелюбною…
«…радий був познайомитися з вами…» – ще раз повторив професор і я взяла заліковку, підвелася, автоматично йому за щось подякувала і вийшла. За дверима аудиторії, уже в коридорі, розгорнула: «відмінно» – стояло у графці для оцінок навпроти запису про іспит з атеїзму…
«Він усе зрозумів… – ошелешено подумала я, – і не пішов доповісти декану … ні слова не сказав і не спитав нічого... знав ніби, що відповідати не буду… він знає, що я не атеїстка, при тому – принципова, але не видав… це просто чудо Господнє – я залишаюся в університеті…»
Простоявши отак зо хвилину в дивовижних здогадах моїх, повернулася і одчинила двері до аудиторії, яку щойно залишила: професор збирав зі столу папери свої і складав до портфеля – іспит закінчився… «СпасиБі…» – подякувала я йому ще раз, але вже в тому слові і в тому голосі, яким воно вимовилося, було багато глибоких відтінків – і подив з чуда, що зараз ось сталося, і вдячність за його, професорове, проникливе розуміння, і за людське добро його, і солідарність людську – серед ідеологічно-войовничого розгулу тодішнього більшовицького примітивного атеїзму… і людиноненависницького нетерпіння до хоч найменшою мірою інакомислячих…
…То були семидесяті роки минулого століття – пора чергового «полювання на відьом» – читай націоналістів-дисидентів і всіляких відхиленців од генеральної лінії компартії – кадебістами. Ми з професором обоє ризикували… Але Бог милував обох.
«…у Господа завжди найкращі плани щодо кожного з нас», – так казала мама моя…
14.03.2016
P.S. Те, що «позитивний професор» у даній пригоді – москвич, зовсім не означає, що автор хоче цією деталлю сказати щось додатково до сюжету. Що москалі вороги нам – це я знаю стільки, скільки живу, і зараз вони цю істину про себе доводять усьому світові – тут не може бути сумнівів: москалі нам – закляті і давні вороги… «воріженьки злії» і завжди такими були. Але правда даного епізоду така – професор-атеїст прибув із МГУ. Либонь, є все таки і серед москалів якийсь дрібний відсоток з людськими серцями (професор Зубов, до прикладу, «теперішній» професор – теж людина…))) Хоча не забуваймо, що «російський лібералізм завжди закінчується там, де починається українське питання». Це також історичний факт.
Врешті, мама моя казала, що Бог завжди допомагає людині, діючи через іншу людину. Певно, Йому видніше коли і через кого варто діяти. І то був якраз такий випадок. Крім того, «серце кожного з нас – у руці Божій»…
ID:
651646
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 14.03.2016 23:19:43
© дата внесення змiн: 10.03.2018 18:46:50
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
не вибачу
який політ? прочитайте, побачте, порадьте!
