Ти випиваєш. Дурманиш димом.
Намарно дихаєш, вдихаєш всує.
Так ніби біль на тобі «пятном родимим».
Так ніби горе тобі до лиця пасує.
І знов закутали тебе страхи,
Які хотіла знищити, попалити.
І там, на небі, всім на земних начхати.
Та й нащо неба, як честь то давно пропита?
Та й нащо релігій, коли просмалила віру,
Коли все пальто вже до лат зношене,
Коли не душа в тебе, а чорні діри,
Коли нелюбов`ю, наче чумою, скошена?
Для чого сил, якщо зброя твоя конфіскована?
Бо не війна на твоєму полі, а бій із дзеркалом.
І хочеш, щоб стала із кимсь заримована,
Щоб хоч аркуш для тебе було «начеркано».
Простирадлом димовим і своєю сутністю
Замикаєш розум, душа у кишені стиснена.
І бути хочеш для когось завжди присутньою,
А поки немає зброї-немає вистрілу.