І вже, здавалося б, немає сенсу
Іти кудись, спішити чи тікати:
Зламався меч без кріпкого ефесу
І фрази приземлилися крилаті.
Де ти і з ким - давно мені все рівно:
Душа пройшла всі стадії генезу.
Така скупа я стала і безслівна,
І лиш слова із мене роблять Креза.
Чому ж думки мене ведуть в майбутнє?
Візьму я олівець і як дитина
Творитиму рукою щось незбутнє,
В розпуці впавши ницо на коліна...
...Коли два сонця стануть у зеніті,
В пустелі днів ми стрінемось з тобою.
Згадаєм вулиці, дощем умиті,
І щастя, що намріяне весною.
Ти скажеш, що так втомлений з дороги,
Куди пішов у пошуках свободи,
І що минав чужі серця й пороги,
Хай як би тяжко було у негоді.
І кожен день твій був ножем у груди,
Тож рани найстаріші ще відкриті.
Що зрозумів (бо підказали люди),
Що ж то таке оте моє - любити...
О, скільки вже таких картин... Та досить!
Пора узяти від життя уроки:
Найкращий вчитель для людини - досвід,
І ти не вільний, ні, ти - одинокий.
Бо ж ти один, без цілі і без сенсу
Утік кудись - услід за нездійсненний.
Ти - лиш ефес до сточеного леза,
Але і досі ти для мене - сокровенне.
