|
У великій дерев’яній діжі – по самі вінця дощівки. Аж перехлюпується через край! Там пірнає, бризкається сонце, схоже на веселий жовтий сонях. Вітер – і той не обминав щасливої нагоди поплюскотіти у м'якусінькій, мов шовк, водиці, запашній, ніби настояній на чистому любистку. І ось виходить з діжі – вмитий, освіжений, пахучо-п'янкий, і нубо шаленіти на широкім роздоллі, пустувати сам із собою. Наче спалахи на сонці, палають червоні, як мак, гладіолуси. У час дощовиці вони напи-ваються води донесхочу. І пло-ме-ні-ють! Всі ж такі викохані дбайливою господинею, випестені, виплекані, ростуть побіля діжі – сміються-заливаються. Своєю дивною красою спантеличують світ.
Малій дитині дощ – за світле щастя! Він ніби змалився – то лопоче по землі, наспівуючи кришталево-чисту мелодію, то палким цілунком торкнеться зелено-сріблястих трав. Або з барвистими метеликами затіє танчик! Та більш за все втішається тим, що своїми хвацькими витівками звеселяє дівчинку. Вона йому, страх як, мила й люба! Ось і зараз. Яка ж вона напрочуд гарненька у білому в синіх волошках платтячку, підперезана пасочком, який із-заду зав’язаний розкішним бантом – не намилуєшся, не налюбуєшся. Тьху! Так і очі виглядіти можна.
Треба ж було такій халепі скоїтися: зазирала до калюжки – хотіла побачити у ній сонечко, ненароком посковзнулася і впала. Забруднилася і засмутилася.
Дощик і собі запечалився та хутенько вигадав, як позбутися небажаної пригоди – дзвінко застрибав у діжі, здіймаючи водяні бульбашки, що відразу лопалися од сміху.
– Ось де я виперу платтячко! – зраділа підказочці. Вилізла на ослін, що постійно стоїть біля діжі і почала прати задрипаний поділець. А потім проти сонечка сушила свою рясну спідничку: те вмить висушило, не загаялося, ще і підмигнуло яскравим промінчиком:
– Ну, задоволена, щаслива?
– Ще б пак!
Вітерець теж підсобляв сонечку – без нього і тут не обійшлося. Прошепотів на вушко:
– Нумо, зазирни до діжі.
Занишкла від побаченого – там синіло небо і сміялося до неї, хлюпотіло сонце.
– Привабний світ, еге ж?
– Шкода, що гладіолуси не мають змоги заглянути сюди, – звернула свій погляд до квітів. – Ото б похизувалися своєю вродою!
По хвилі:
– А зорі до діжі падають?..
– Приходь, коли вечір поступиться ночі і небо висіє зорі, отоді й побачиш, – заінтриговує.
– Далебі, що прийду!
* * *
День вельми предовгий – несила вибігати, вистрибати його до вечора, дочекатися, коли почне смеркатися і небо освіне зорями. Чим у тому дні довготривалім себе, либонь, не займала! І туркувала із сизими горлицями, і вслухалася у подих вітру, що пахнув м’ятою, і дивувалась наполегливому трудолюбству малої бджілки, розглядала ніжні прожилочки на синіх, як небо, квіточках, що рясно висипались під ліскою*. І грала в піжмурки із сонячними зайчиками у вишневому садочку. Все щось вигадувала, мріяла, аби згаяти час. А день не плинув – стояв на місці. Сонце як стало серед неба – не руш! Посміхається, знай собі, у пишні вуса. А що вдієш? Аж нічогісінько! Сонце – велике небесне світило, а вона всього лиш на всього маленька дівчинка.
Непомітно, зморена очікуванням – хоч як не пильнувала! – заснула. І привидівся сон вельми дивний: ніби сяє вона ясною зорею і з висоти небес зазирає у діжку з водою. Ураз підхопилася! Зоряно-місячне сяйво щедро обливало землю. Прожогом метнулася до діжі і серце, немов пташка, заледве не вилетіло з грудей від радісного подиву, – там гойдалося зоряне небо!.. Боячись сколихнути зоре-красу, тихесенько зачерпнула у жменьку осяйної води й піднесла до очей.
Зорі хлюпотіли, плескалися у тоненьких долоньках, карбуючи у серці дитини золотосяйний слід…
10 березня 2013 р.
*Ліска – низенька кам’яна огорожа.
ID:
664899
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.05.2016 21:25:34
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:03:37
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|