|
я беруся за аркуш щовечора,
затискаю в руці олівець.
увесь час, не повірите, втечею
марив я. та, проте, це кінець…
…огортає, мов ніч, чорноокая,
і мурахами шкіра дрижить.
не дає котрий день мені спокою
погляд – камінь на серці лежить.
погляд – чорнеє тло, що між зорями,
пробирається в мозок і в кров.
на колінах раніше нескорений,
погляд миттю його поборов.
котрий день, де не глянь – ції обриси.
окуповує думки пітьма.
“зникніть… зникніть…”, – шепо́чу в півголосу,
сподіваючись “ні!” крадькома.
а вона опівнічними ві́трами
увірветься неспокоєм в сон,
обплете знов хвилинами ни́тками
мою долю коса́м своїм в тон,
візьме душу перста́ми точе́ними,
загортаючи в пригорщі все.
таврування вустами печеними.
й так щоночі. й ніщо не спасе.
й так щоночі, цілунками лічені,
з сонмом янголів в хитрих очах
я прощаюсь, жаданням відмічений.
волі вітри роздмухують прах.
та й вона, смішно аж, непотрібная
у полоні цих чорних світів.
огорнула, мов ніч, темінь рідная
розумінням, що так ще не хтів,
відчуттям, що отак ще не билося,
як затисле в долонях оцих
моє серце. дививсь, і дивилося –
чи ж здалось? – це утілення втіх…
й знов мурахами шкіра покрилася.
мов на службі, тремтяче молюсь:
“огортай… огортай… боже… змилуйся…”.
псом тихенько до ніг пригорнусь.
огортай! огортай! випивай до дна!
не хвилюйся – по вінця наллю.
ти мій Рай, неба край, дивна дивина!
вдар щосили, бо певно я сплю!
а вона вечорами червневими,
зорепадами що́ки торкне –
так от пси обертаються левами,
серце й камінь навпіл розітне.
не давай же одвік мені спокою!
і в усмішці читаю – не дам,
доки стрілки життя твої цокають…
… ось у чому зізнаюся вам.
ID:
673426
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 20.06.2016 12:48:40
© дата внесення змiн: 21.06.2016 15:17:41
автор: Андрій Майоров
Вкажіть причину вашої скарги
|
