Я дивився в душу твою ,
В якiй тонов ,якою захлинався ,
На півдорозі був збагнув ,
Що все моє життя ,без тебе є пропащим ,
Я був збагнув, що саме ти єдина,
Яка дозволила мені почати жити ,
І запалила мій вогонь ,
Якій згорів, але з часом починав тліти ,
Ти саме та яка приносить лиж радість ,
По щирому було все без обману,
Але пішла покинула пропащого,
Не дивлячись на те що тонув,
Мій лід назбираний роками .
Пішла нічого не сказавши ,
Спонтанно так ,що я не встиг ,
Збагнути все не дала часу,
А він потрібний був мені .
Іди не тільки знай що ще вернеться ,
Як повертаються назад птахи
Їм добре в типлоті, але не мило ,
Знаходитись не на своїй землі .
Пробач можливо це звучить все грубу ,
Ну правду говорити я привик ,
Мене ти не забудеш чуєш ?
Повернися ,але чи потрібно буде це мені?
