Навічно...Прямо в душу...На килим трави впала груша достигла в саду,-
Стрепенулась душа від шелесту того падіння…
…У провулку глухім під тином стареньким стою
Семилітнім хлоп’ям,- наді мною похилені віти,
Старий Опанас крутить вуса козацькі свої,
Приглядається він,- чи візьме спокусу хлопчина…
Узяв…Дві чи три.. Чи обоє помітили це,-
Он Вівдя за ним, огірки вибирає в спідницю…
Бери вже, бери,- усміхається в вуса дідусь,-
Бог уродить іще!.. Пролітали роки непомітно…
Та все ж де б я не був,- те падіння в душі я зберіг…
Соковите…М’яке…На літом постелений килим…
Прикрі спогади маю від саду шкільного,коли залізли туди малюками, а завуч - з лозиною... Тікали, а по худих ноженятах... текли сльози! Овсій Федотович той завуч звався! І не було в мене до нього поваги всі сім років навчання в школі...