Система.
1.
Біля верби весняна тиша,
За обрієм уже сіда'
Стомлене сонце, важко дише
На гілці брунька молода.
Вона неначе з шепотінням
Породжує новий листок,
Що вкриє незабаром тінню
Різноманіття пелюсток
Тих квітів, що ростуть в долині,
Там де стоїть оця верба
І де удвох на полотнині
Сидить красуня молода
Поруч із батьком. Досить сивим,
Неначе стомленим, сумним,
І на обличчі майже білім,
Неголеному кілька днів
Вже досить довго вираз сталий.
Задумався. Давно мовчить.
Навколо них страшенна тиша
Лиш брунька тихо шелестить.
Сонце котилося донизу…
Тут батько тишу зруйнував,
Охриплим, ніби тріскіт хмизу
Ледь тихим голосом сказав:
- От бачиш, люба моя доню,
Неначе зупинився час,
Лиш залишки проміння сонця
Он дотанцьовують свій вальс
Навколо дерева і квітів,
Навколо ніжної трави,
Яку гойдав весняний вітер,
Легенький, але скільки їй
Від вітру треба… проростає..
Все кволе, ніжне, молоде,
Бутон свій квітка розпускає,
Яку ти любиш. Бач ось де?
Ми рідко бачимось з тобою,
На жаль, та цього не змінить…
Скажи, сумуєш ти за мною?
Я ж пам’ятаю кожну мить
Твого дитинства - перше слово,
І першу посмішку мені,
Як ми гуляли вдвох з тобою
І як раділа ти весні
Все, моя мила, пам’ятаю…
- Звичайно, тату, як і всі
Кохані донечки я знаю,
Про думи всі твої, пісні,
Я згадую, що ти для мене
Співав, коли мала була
І як матуся разом з нами
Неначе квітка та цвіла
Красивою. Я не забуду
Яким і ти веселим був
Я вас люблю, й любити буду!!!
Та батько слів тих не почув…
2.
«Свіженька преса, іще тепла!
Сенсація, ловіть момент
Купуйте, доки є, читайте,
В нас скоро новий президент
Буде в країні!» - Кричав хлопець
З пакунком преси на руках
Людей з десяток вже товклося
Що ж за сенсація така?
Навколо хлопця стала черга,
Усі купують свіжий друк,
Штовхаються, усі на нервах,
Газети виривають з рук.
Серед народу у халаті,
Легкій кофтині на плечах
Майже останню встигла взяти
Собі газету медсестра,
Щоб почитати на роботі,
Якщо знайдеться вільний час,
На чергуванні, але в поті
Холодному повстала враз,
Як прочитала заголовок:
«Самоубивця Президент»!
У голові проскочив морок…
Ледь уловивши той момент,
Щоб не упасти серед площі,
Отямилася. Й про себе
Подумала: «О, милий Боже
Коли ж це скінчиться уже?»
Про неживих лише хороше
Або нічого – знають всі,
Проте, як важко щось сказати,
Коли ти чуєш голоси
Щодня з проханням допомоги,
Від бідних хворих, … Страх в очах
Вони проносять за пороги
"Швидкої". А там дійсно жах!
І кожен другий там небіжчик,
А як іще їх нам назвать?
Коли через страшну систему
Не можеш вчасно ти надать
Їм допомоги. Нема ліків,
Немає грошей. Сам на сам
Вони лишаються як діти
Що залишилися без мам.
Так Гіппократ не передбачив
В своїй присязі лікарям
По передплаті лікувати
Тих, хто зайшов в медичний храм.
Але система корективи
Внесла в присягу і в життя
Та часто негуманні дії
Уже не мають вороття!
3.
Неначе трішки всі затихли
І хворі, й сестри й лікарі.
Страшенна втома на обличчі
І дощ періщить у дворі
На сон все тягне, тяжкі вії,
Стомлені руки, дощ весни,
Після важкої хірургії
Він прихилився до стіни…
Вмить все змінилось, як у казці...
Та не дивує це його
Уже майже років п’ятнадцять
Він бачить сон. Той самий сон.
Пташки співають голосисті
І на колись іще ріллі
Висока, золота пшениця,
Колосся гнеться до землі,
А попід лісом в білій сукні
Красива жінка, молода
Заводить до його розмову:
- Ось знову до тебе прийшла,
Мій любий. Здрастуй, бачу знову
Ти темний, глупий, як та ніч,
Не радий ти життю і словом
Ти мені скажеш в чому річ –
Стомився. Бачу, вірю, знаю.
Але ж ти маєш знов і знов
Щоранку в щасті прокидатись,
Від того, що моя любов
До тебе й нашої дитини
Щодня, щомиті вічність крізь
До твого серця лине й лине,
Неначе я злітаю вниз
І біля тебе оживаю…
Та ти неначе сам не свій,
Не чуєш, як я закликаю
Не мати зла в душі своїй!
Ти ж пам’ятаєш все погане
Повернеться і через час
Тих інших біль - твоїм він стане,
Так як ось сталося у нас…
― Кохана, дійсно я стомився,
Більше не хочу буть живим!
Чому я став, як та ж система,
А не таким, як молодим
Мене ти знала, покохала,
Я ж на руках носив тебе,
Чому часу нам було мало
І завжди був коротким день,
Коли з тобою були разом,
Коли кохали і жили?
Як кажуть людям лихим очі
Зривали щастям, як могли.
Проте не довго нам судилось
Літати у країні мрій,
На землю з неба ми спустились
Як до батьків тебе привів…
Мені уже давно за сорок
І наді мною, з року в рік
Бере все більше владу морок,
А я ж і лікар, й чоловік,
Який виховує дитину.
Я ж як святий повинен жить!
Але життя мене побило.
Не знаю далі що робить.
І тут із лісу, наче мавка,
Виходить жінка, теж сумна,
Стає позаду молодої
Для неї мамою вона
Доводиться. І мовить їм:
- Не треба зла в душі тримати
Ані старим ні молодим.
Властиво людям помилятись,
Ми уже тут, а вам, живим,
Треба навчатися прощати.
І ти уже змирися з цим,
Адже вона – для тебе мати…
- Так, синку, - з далеку почулось
До них підходить чоловік
Досить у віці, - Вже минулось
Нам не відкрити вже повік.
Для вас давно спимо спокійно,
Хоч також тисне душу гріх.
Пробач мене, мій рідний сину,
Що став невчасно на ваш бік .
Так, люто мама, пам’ятаю,
Тоді із вами повелась,
За неї тут себе караю,
Що від невістки відреклась.
Та бачиш, каяття приходить,
Хоч і немає вороття:
Ти втратив жінку при пологах
Та Бог залишив вам дитя –
Прекрасну доньку. Лиш благаю,
Тебе, мій сину, не грішить!
За кожну мить лихого паю
Усім доводиться платить...
Вмить все стемніло. Раптом в двері
Вві сні те сонце згасив стук,
Сестра звалилась як зі стелі:
«Там важкий хворий унизу!..»
4.
Вечірня хмара дощ принесла
Хоч і не довгий, та рясний -
Усе промокло, як ті весла,
Що човен змушують плисти.
Уже розвиднилось, бо місяць
Неначе хмари розштовхав
Розлігся в білому намисті
На темній шалі як той хан.
Затих той шум, що день здіймає,
Замерехтіли вже вогні
У темних вікнах. Спочивають
Старі дерева у пітьмі.
Стара бабуся колискову
Онуці тихо завела,
Щоб та у спокої й любові
З бабусею завжди була.
Давно онука не маленька,
Вже юність стріла у житті,
Але бабуся, як та ненька,
Продовжувала спів вести.
Закінчила. Затихла, бачить
Онука спить, як янголя,
- Співаю я, а душа плаче
Що побороти не змогла
Свою гординю.. - раптом стала
Неначе сповідь говорить
Стара бабуся. Помовчала
Потім ще хвильку. І за мить
Укрилася слізьми рясними
Схилилась низько голова
І коло сонної дитини
Продовжила вона слова, -
Несу я хрест, моя дитино,
Вже більше ніж п'ятнадцять літ
Бажала щастя сво’му сину
Але неначе на той світ
Твою матусю спроводила. -
Тут її голос затремтів, -
Просто не так її любила,
Як тато твій її любив.
Чогось бажала неземного
Йому, з багатої сім’ї,
Та не помітила одного,
Отого щастя, що твої
Батьки тоді розподіляли
Поміж собою, як цвіли
Вони і очі їх сіяли,
Наче разом вони росли
І знали все вони про себе,
Що буде, є, і що було.
Їх щастя було наче з неба,
Про них шуміло все село.
Їм заздрили. І я дурепа
Дослухалася до села,
Що твоя мама перед татом
Із багатьма уже була
Заручена, або стрічалась,
Бо не місцеві ми були,
Не знали хто є хто. Й здавалось
Інакше жити не могли,
Дозволивши своєму сину
Із міста, з гарної сім’ї,
Собі узяти за дружину...
О, боже, що кажу тобі…
Пробач. Вони були сильніші
За нас усіх, за світ увесь
І перед Богом заручились,
Що їх розлучить лише смерть…
І напророчили. Під серцем
З тобою мама вже була
Та я її, лиха і з перцем,
Додому все ж не прийняла.
Вони скиталися по світу,
Перебивались так і сяк
З води на хліб. А ми тут ситі,
Гадали, що все буде так,
Як ми захочемо. Не сталось…
Може якби нам син сказав,
Що вони вже тебе чекали,
Нам Бог би глузду та й додав.
Та ми не знали. Не хотіли!
Чомусь гординя взяла верх -
Свою дитину загубили
Бо зараз син мій не живе,
А доживає. Я це бачу,
Він часто сам себе винить,
Що не довіз твою матусю
Тебе спокійно народить.
Було запізно й задалеко,
Взяли таксі. Ніхто ж не знав –
Якраз річницю на посаді
Наш Президент був святкував.
Додому їхав – перекрили
Всі перехрестя на шляху
Батьків твоїх не пропустили,
"Закону слуги" у гріху.
Сталося лихо. Не домчали
І твоя мама із небес
Тепер тебе оберігає,
Разом із нашим дідусем.
Так, він не витримав цю звістку
І не простив себе й мене,
За сина свого і невістку
Від горя, туги і помер.
Тепер сама несу хреста я
І за себе і за усіх
І дуже, дуже сподіваюсь
Що зможеш ти мене простить…
Слова останні наче криком
Зірвалися у неї з уст
Онучка раптом з легким хрипом
Ледь не прокинулась. І тут
Її бабуся приласкала,
Ніжно рукою провела
У голову поцілувала,
І спати тихо геть пішла.
5.
…У кабінет сестра влетіла
Хірург неначе ось заснув
Вона страшенно була біла:
"Там важкий хворий унизу!" -
Вона крізь тишу прокричала
Черговий лікар бурмотів
Відразу видно, що вставати
Він зовсім-зовсім не хотів.
– А звідки хворий, раптом крекче?
– Ніхто не знає, бо швидка
Привезла щойно. Документів
На місці наче не знайшла.
–Оформи, пошукай, дізнайся,
Глянь у кишенях врешті-решт
Порядок знаєш, "розважайся"! -
(Байдуже ніби ставив хрест
Він на житті тої людини,
Яку привезли на швидкій), -
Ти ж чула, ми повинні знати
Про хворих, хто вони такі.
–Швидка із траси передмістя,
Якесь страшенне ДТП,
Один водій помер на місці
Інший учасник ось тепер
Лежить внизу у нас в приймальні…
–Займись оформленням кажу!
З’ясуй питання всі формальні,
А я ось-ось уже біжу.
Ти ж знаєш, якщо це приїжджі,
То з них оплати не чекай
За препарати і за ліки.
Їх вилікуй – потім шукай...
Така система, що поробиш
Прикритися повинні ми!
Всі документи як оформиш –
Мені на номер подзвони.
Сестра побігла оформляти.
Пройшло ще декілька хвилин
Тут знов вона біжить кричати
До кабінету лікарів:
-Благаю, лікарю, я потім
Усе оформлю, прошу, йдіть
До нас бігом в приймальний покій -
Вона кричала. І в цю мить
У шибку вдарилася пташка.
Скло тріснуло. І дощ пройшов.
На ноги лікар звівся важко,
Й крізь сон в «приймальний покій» йшов
Цей шлях здавався нескінченним…
Він йшов і, ніби у кіно,
Перед очима бігли слайди,
Які він бачив вже давно.
Ці слайди рвали йому душу,
Ці слайди різали життя,
Ці епізоди бачить мусив,
Яким немає вороття.
У очі сильно било світло,
А пацієнт ставав блідим
Товклися сестри коло нього.
Лікар направився туди….
І, підійшовши до кушетки,
Він в мить збілів, пройшов весь сон
Від голосу здригнулись шибки:
«Реанімацію бігом!!!»
6.
Десятки кульок у повітрі,
Людей три сотні у дворі,
Горлають голосно музики
Пісень веселих дітворі.
Це в Президента шум і свято,
У резиденції його,
Що в передмісті, де багато
Побачити можна того,
Чого не видно навіть в казці -
Павлини з золота, орли,
А поруч – злидні, бідні хати
І люди, що раніш жили
У цім селі, в раю маленькім
Спокійнім, тихім, гарним вщент,
Аж поки тут не оселився
Рушій системи – Президент.
Пан Президент був при параді,
Адже його єдиний син
Став юним. Люди були раді,
Вітання слали, як один:
Бажали щастя та здоров’я,
Було дарунків – просто жах!
Та батько, згідно протоколу,
Мав бути завжди при гостях.
А син, хоч балуваний батьком,
Душею був хлопчак-простак,
Він просто жив неначе в казці,
А поруч – просто був "бардак".
Голодні люди, бідні діти,
І пограбоване село.
Система, де б її подіти
Все зруйнувала, що було.
Усі повинні були батьку
По ієрархії нести,
А звідки цьому всьому взятись?
Звичайно знизу, як завжди!
Тому між ними була прірва:
“Люди системи” й жебраки
Син Президента був «нормальним»
І прагнув завжди буть таким.
Це все тягнулося роками…
Та не про це іде молва.
Під вечір син утік із дому,
Хоч й охорона там була.
Він так любив, ходити полем,
Красивим лісом, вздовж ставка,
Спостерігати з душі болем
За домом діда-жебрака,
Який любив сидіти з хлопцем
І байки все йому плести
До того дня, як повз ту хату
Малій сусідці не пройти.
Вона була неначе пісня,
Красива, ніжна і проста
Її палкі блакитні очі,
Її тонкі, прямі вуста -
Усе примушувало хлопця
Забути діда і байки.
Одного разу він собі зарікся
До цього «щастя» підійти.
І день цей був - день його свята,
Де всім було не до його,
В дворі гостей було багато
Ніхто не бачив де і хто
Кого і з чим тепер вітає.
Хміль затупив розсудок всім
І навіть Президент не знає,
Де зараз син його і з ким.
Він підійшов, простий хлопчина,
В душа і зовні, хоч і син
Великої тої людини,
Яка була «номер один».
Він не любив батька роботу
«Його людей» син не любив,
Він вірив, що прийде момент той
І його батько буде з ним.
Так з ним, а не з його гостями
Що прибували з разу в раз
І їм, гостям, з самого ранку
Він дарував увесь свій час.
Вони відразу подружились
Вони, малі - одинаки,
Балакали душі на милість,
Ділились про свої думки,
Свої бажання, свої мрії
Про їх дитинство, про сім’ю
Аж поки в дім іти бабуся
Онуку кликала свою.
Домовилися пострічатись
Ближче до ночі, сплять коли
Усі дорослі, щоб кататись
На міні-скутері, який
Подарували хлопцю нині,
На "Дні народження" отім.
Вночі цікаво, і машини
Не будуть заважати їм
Промчати по прямій дорозі
Вони лиш, місяць і зірки,
Ніхто цього і не помітить,
Ані бабуся, ні батьки…
7.
…«…Простить» Слова наче криком
Зірвались у бабусі з уст,
Онучка ніби з легким хрипом
Ледь не прокинулась. І тут
Її бабуся приласкала -
Ніжно рукою провела,
У голову поцілувала,
І спати тихо геть пішла.
Вона не знала, що дитина
Заснути так і не змогла
І з тягарем її провини
До друга нового пішла…
8.
Хлопчина був собі віддатий,
Бо його батько – Президент
І перша леді – його мати,
І час забитий їх ущент,
А син? А де йому подітись?
Є охорона, вчителі,
Того, хто здумає образить
Його, знайдуть із-під землі.
Ось день народження скінчився.
Найближчі люди ще в дворі.
Хлопчина викотив мопеда
І лиш під наглядом зорі,
Яка зійшла в нічному небі,
Подався тихо у село.
Він тихо йшов, а на дорозі
Уже нікого не було.
Хоча, хто міг по цій дорозі
Тут їздити, вона веде
До резиденції. Не в змозі
Ніхто там їздити й ніде.
Зустрілися посеред поля,
На тій дорозі, на прямій
Був дощ, дерева наче кволі
Лиш дощ пройшов - Вперед мерщій.
Щасливі діти на мопеді
Мерщій помчали в ніч удвох,
Вони тепер, як одне ціле,
І з ними тепер ніч і Бог,
Вогке повітря, теплий вітер,
Шум двигуна, адреналін.
Яскравий місяць пестить квіти
І цвіркунів весели дзвін...
Вони удвох крізь тьму промчали,
У кожного в них свій тягар
Був на душі. Тут раптом світло
Кортеджа в спину і удар.... -
Елітних декілька автівок
Посеред ночі пронеслись.
Якась із них мопеда збила,
Але ніхто не зупинивсь…
9.
Яскраво, зрадливо та чисто,
Подаючи́ поганий знак,
Посеред поля світить місяць,
Освітлюючи нічний шлях.
А на шляху стоїть хлопчина
Ще зовсім юний, молодий,
Але за ним немає тіні,
Він як прозорий, неживий.
Дорога біла, наче сива…
Обабіч неї там трава,
В ній дівчина лежить красива
Лежить та дише, ще жива…
Неподалік від того місця
Зі сторони того ж села
«Швидка» раптово заблудилась -
Неначе шансу їй дала.
Бути живою… У лікарні
Раптово світло у очах,
Там люди в білім коло неї
І поруч батько. Який жах:
«Реанімацію…» кричав він!…
І на коліна впав без сил.
Вона на мить прийшла до тями
Й сказала: «Татоньку, прости…»
10
Біля верби весняна тиша,
За обрієм уже сіда
Стомлене сонце, важко дише
На гілці брунька молода.
Вона неначе з шепотінням
Породжує новий листок,
Що вкриє незабаром тінню
Різноманіття пелюсток
Тих квітів, що ростуть в долині,
Там де стоїть оця верба
І де удвох на полотнині
Сидить красуня молода
Поруч із батьком. Досить сивим,
Неначе стомленим, сумним,
І на обличчі майже білім,
Неголеному кілька днів
Вже досить довго вираз сталий.
Задумався. Давно мовчить.
Навколо них страшенна тиша
Лиш брунька тихо шелестить.
Сонце котилося донизу…
Тут батько тишу зруйнував,
Охриплим, ніби тріскіт хмизу
Ледь тихим голосом сказав:
- От бачиш, люба моя доню,
Неначе зупинився час,
Лиш залишки проміння сонця
Он дотанцьовують свій вальс
Навколо дерева і квітів,
Навколо ніжної трави,
Яку гойдав весняний вітер,
Легенький, але скільки їй
Від вітру треба… проростає..
Все кволе, ніжне, молоде,
Бутон свій квітка розпускає,
Яку ти любиш. Бач ось де?
Ми рідко бачимось з тобою,
На жаль, та цього не змінить…
Скажи, сумуєш ти за мною?
Я ж пам’ятаю кожну мить
Твого дитинства - перше слово,
І першу посмішку мені,
Як ми гуляли вдвох з тобою
І як раділа ти весні
Все, моя мила, пам’ятаю…
- Звичайно, тату, як і всі
Кохані донечки я знаю,
Про думи всі твої, пісні,
Я згадую, що ти для мене
Співав, коли мала була
І як матуся разом з нами
Неначе квітка та цвіла
Красивою. Я не забуду
Яким і ти веселим був
Я вас люблю, й любити буду!!!
Та батько слів тих не почув…
Донька підняла в гору руку
І потягнулась до верби,
Тонкими пальцями до бруньки
Вона торкнулася на мить…
Тут батько встав із полотнини,
Струсив холодний вже пісок
І не розпрямлюючи спини
Поправив на хресті вінок.
Донька тулилася до батька,
Він відчував лиш холодок,
Наче від вітру. Та зненацька
На плечі впав йому листок.
Підняв сумні угору очі -
Над ними гола із зими
Верба стояла та листочок
Був з неї, свіжий, молодий.
Усі гілки були геть голі -
Ані листочка, лиш бруньки
І з відчуттям страшного болю
Відчув присутність він доньки,
Всміхнувся. Подививсь ліворуч -
Сонце сідало. - Пора йти…
Та відчуття, що донька поруч
Хотів ще довше зберегти...
- Все, пам’ятаю, моя мила, …
Як обіцяв тобі завжди
Змінити світ, як ти просила,
І чого прагнула так ти.
Система рухнула! Вам - дітям
Вдалося все це зупинить
І Президент несамовитий
Не зміг, як батько пережить.
Ви разом всі уже на небі
І мама поруч з вами там.
Я відчуваю, мені треба
На сповідь відійти у храм.
Без тебе, доню, і без мами
Життя спливає у журбі,
Прости, що нашими гріхами
Світ довелось змінить тобі.
ID:
709744
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.01.2017 00:41:44
© дата внесення змiн: 16.07.2022 07:44:43
автор: Oleksandr Poprotskyy
Вкажіть причину вашої скарги
|
