два вершники
летять невпинні,
як буревії по стерні
плащі
за вітром розпустили,
немов підбиті шовком крила
один –
на білосніжному коні,
його товариш
старший –
на воронім
в стрімкім галопі коні -
дві блискавки
спрямовані,
чи сфокусовані –
два промені
плащі
полощуть, наче крила:
на старшім – чорний,
на молодшім – білий
а з вивороту навпаки:
під чорним – із атласу біла,
під білим чорна – у плащів підбивки…
і вершники, і їхні коні
у леті спільнім –
напружені
і зосереджені,
водночас – відсторонені,
у вічнім навзаємнім перегоні,
у споконвічному змаганні –
безпристрасні…
то білий вирветься,
пришпоривши коня,
то чорний білого
на постать обганя:
безкрая
під копитами стерня
та не безкрая…
і вершники обидва мають
передчуття туманної межі:
коли з галопу упові́льняться на рись –
уважно придивись –
в обличчях їхніх упізнаєш
наявну схожість власних рис…
передчуття туманної межі...
поміж осок, на воднім рубежі,
обидва спішаться – і переможний приз
чорний із вершників отримає по праву
та не журись:
на берег протилежний –
вічно квітучий і безмежний –
лиш білий вершник знає переправу…
чи перевіз
26.12.2016
дякую Вам, пане Віталію так, це спроба філософськи осмислити той момент, що людина - сама собі і ніч, і день - і світла й темна смуга - приємно, що Ви мене філософськи сприймаєте
надмір деталей в зображенні. в таких сюжетах виграшною є лаконічність, "грубі мазки", як кажуть живописці. в ст. 7 "украй, до решти, водночас" – неслушне