Іде по бездоріжжю Правда гола.
Від тих скитань по світу зовсім квола.
Тіло в синцях, камінням вся побита,
В руках стара подерта довга свита.
Назустріч їй біжить Брехня весела.
Міста всі облетіла вона й села.
Десь налила солодкого єлею,
Тих лестощів, що ходять із Брехнею,
Посіяла десь розбрат, злії чвари,
Бо знає, що за це не буде кари.
Хитрюща, мов лисиця і нахабна,
На підлість витончену дуже зграбна,
Ганьбити стала Правду й плямувати,
Себе ж, Брехню, уміло вихваляти:
-Ось, подивись, яка я чепурненька,
Ошатна, сяюча, уся біленька,
Легка, приємна, вельми шаноблива.
Про тебе ж люди кажуть: ти жахлива!
Ти, як той терен гостра та колюча,
Різка, гірка та ще й дуже болюча.
Ніхто й ніде, Правдо, тебе не любить,
З тобою серце звичний спокій губить.
Від тебе біди, лиха та напасті,
А от зі мною всі живуть у щасті!
На те їй Правда тихо відказала:
-Від тебе інших слів я й не чекала.
Я знаю, совісті в тобі немає,
І що брехня твоя міри не знає.
Усім ти очі милиш, стелиш м’яко,
Неславиш їх же потім усіляко.
На мене ж сажу сип, хоч купу бруду,
Була я чистою і чиста буду.
А серце мудре й щире добре чує,
Що Правда в світі таки запанує!
