Вечір. Дощить по-осінньому світ
Й жовтий туман з подорожньої лампи
Стелить в очах той затьмарений цвіт:
Спалах боке і брехливі естампи
Трощать колись побудовані рампи...
Збулись, забулись, позбулись? Не знаю.
Ти! У думках, у житті... Ти лиш сон?
Певне, птахів ти небесная зграя —
Страх мій забрала, піднявши в мусон?
Може споїла своїм чар-вином?
Може, ти нота, що Другий Рахманінов
Грає оркестром по клавішах, мов
Спів заколисаних мріями днів?
Думка про щастя, що так й не зустрів?..
Брехні самому собі заливаю
В чашу сумнівних надій і бажань.
Дна не досягне вона й небокраю.
Завжди пуста і прихована грань —
Шрам особистих пекучих карань.
Погляд... І тиша у серці моєму,
Тиша? Чи крик? "Я тебе..." Сміхота!
Смішно від себе: зрівняв із тотемом
Руки, картини, червоні уста...
Криком душі я тебе покохав.
Хочу пізнати я горду ходу,
Хочу в очах потонути — тону...
Хочу і скинути з серця броню.
Хочу почути: "Тебе я люблю..."
Вечір. Дощить по-осінньому світ.
Зустріч ятрить почуття незабуті.
Лине простий, нелукавий "Привіт."
Знаєш? Чи знаєш, як бути у скруті:
Жити в надії?.. Чи впасти в політ?..
Вмерти і край — не забути, то вбити?
Я ж ще живу
і люблю,
і любив,
і я буду
любити!
Натхнення Вам Сергію! 
Та де там... Дякую.
→ 
