Часом мені не вистачає повітря,
Легені прибиті цвяхом до грудей
Пекуча розпука, рождає страхіття,
Що зло, походить від добрих людей.
Світлим поглядом свердлять нутрину,
Збивають у камінь мозок і душу,
Перетирають на попіл - я ж мушу
Терпіти, не вити і так до загину.
Часом мені здається, що повітря має смак.
Коли зі сльозами, солоне мов море.
А інколи, гірке – частіше, й це знак,
Що скоро зумію себе заспокоїть.
Взяти у руки рятувальний жилет,
У сльозах не потонути у горі,
Видихнуть на повні легені секрет,
Що доброта знаходиться в людини в неволі.
Її б врятувати із натовпу дум,
Із попелу слів, образ і пробачень,
Щоб вполонити породжений сум
Й навчитися його, думками долати.
І витягнуть цвях із грудей, із життя
Викинуть в море сліз, чий подалі,
Щоб далі пливло яскраве буття,
Спокійного щастя у вічності далі.
І хай тут є пафос і мрії святі,
Та жаль, вже не в силі терпіти,
Муки нездолані плачуть в душі,
Грішність благає і за врага молити.
