Усе своє життя я прожила в оточенні дітей. Коли ми з братом були малі,мама товаришувала з такими ж,як сама вдовами. Товаришували і ми, їхні діти. Дітей на вулиці було багато: у кожному дворі двоє, троє, а то й більше і тільки в тітки Орисі була одна донечка Юля. Певне тому, що тітка Орися вийшла заміж перед початком війни і Юля народилася в уже окупованому німцями селі. Тому ми всі, трохи старші за неї, намагалися їй допомогти і якщо треба, то й захистити. Коли ми трохи підросли, то опіку над Юлею узяв Сашко, однокласник мого брата. Юля біляве, маленьке, тендітне дівча з русявими кучериками, чорними бровами та променистими карими очима, а ще до всього добра, лагідна, вміла фантазувати,малювати і щось цікавеньке розповідати. Але в ті далекі роки до школи ходили "переростки", серед яких були відчайдухи і грубіяни. Між моїми однолітками і старшими була ніби якась прірва, яку здавалося нам не подолати. Старші ображали молодших, затискали дівчат у закутки, обмацували їх, говорили ницостіі, верховодили у класах і, що найстрашніше, задирали старенькі платтячка вище голови, а більшість із нас ходили без трусиків, і тому ми з вереском і жахом намагалися втекти. Мене рятувало те, що в мене був брат,який користувався великим авторитетом серед усіх школярів: начитаністю, вмінням малювати та виробляти цікаві вироби:іграшки, машинки, літачки...У декого з дівчат теж були старші брати, які об"єднувалися і намагалися захистити усіх дівчат. А Юлю більше за всіх захищав Сашко. На запитання хлопчаків про те скільки ще буде возитися з цим дівчиськом, він відповідав: "Усе життя!" Зараз, з висоти своїх років і знань дітей, я можу сказати, що кожна дитина - це суцільна загадка, розгадувати яку нам, дорослим, доводиться все життя. Однією з цих загадок є дитяча любов.
Так, непомітно для обох, це опікунство переросло в кохання. Ми трохи заздрили Юлі, що вона,хоч і молодша за нас аж на два роки, та вже має коханого.
Після закінчення школи Сашко працював у колгоспі, а далі - армія. Молоді люди писали одне одному зворушливі, теплі листи, клялися у вірності і любові. Юля ждала коханого, навчаючись після школи в медучилищі. Знала, що ось-ось Сашко повернеться з армії, вона закінчить училище, і вони одружаться. Та не так сталося, як гадалося. І яке ж велике здивування і розчарування, розпач і образа охопила Юлю, коли Сашко повернувся з армії не один, а з...дружиною. Навіть не зустрівшись і не поговоривши з коханим, Юля повернулася в училище, а закінчивши його працювала на Дніпропетровщині, там і зустріла порядного, доброго юнака, та й вийшла заміж. Отож кожен із них мав свою сім"ю, дітей, родину. Я частенько бувала в селі і майже про всіх своїх приятельок і друзів завжди знала. Якось хтось мені повідав, що Юля рано овдовіла. А потім через пений час перебуваючи в селі випадково зустрілася з Юлею. Поговоривши про се, про те, я все ж не стрималась і запитала Юлю, чи не вийшла вона вдруге заміж. Вона з усмішкою відповіла: "Ледь було не вийшла!" Тай повідала мені, що після смерті чоловіка почала було все частіше й частіше навідуватися до мами, адже діти вже дорослі, мають свої сім"ї. І ось у один з таких приїздів випадково зустріла Сашка. Обоє стояли, як заморожені... А коли оговтались, привіталися, пішли у сквер, сіли на лавці і говорили, говорили, забувши про все на світі... І закрутилось: побачення, розмови, любощі, ніби повернулись у молодість. Юля ще більш зачастила з поїздками до мами, а Сашко не упускав нагоди і забував про все на світі... Юлі було ніяково і перед мамою, і перед дітьми, тому вона сама вирішила, що так довго тривати не може, і набравшись терпіння і хоробрості, вирішила припинити ці стосунки... Більше вони не зустрічалися. Сашко її зрозумів і спішно виїхав із села з своєю сім"єю. Юля не шкодувала за тим, що так поступила, бо розуміла, що на чужому горі щастя не доб"єшся... А я після зустрічі з Юлею написала ось такого вірша.
ЗУСТРІЧ..
А я тепер уже вдова, Пройшли наповнені роки,
І нічия не половина, Вже наші внуки йдуть до школи,
За тебе б заміж я пішла, А ми зустрілись й нам здалось-
Та в тебе вірна є дружина. Не розлучались ми ніколи.
Та не забуть мені повік, І повернулось щастя знов,
Як ми колись з тобой любились, Неначе юності дарунки,
Ти іншу з армії привіз, І нестихаюча любов,
А в мене сльози заіскрились. І твої ніжні поцілунки.
І розійшлись наші путі, Та розлучаємось ми знов,
Цей світ широкий і вразливий, На це поважна є причина,
Зуміла я в житті знайти Тобі несуть свою любов-
Свою надійну половину... Діти, онуки і дружина.
А я лишаюсь знов одна,
І не твоя у тім провина...
Роки між нами, як стіна,-
І чоловікова могила...
ID:
719192
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.02.2017 19:43:46
© дата внесення змiн: 16.03.2018 23:46:34
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
Нарешті вирвалася прочитати.А сьогодні ,ще й інтернет ,як віл заснути можна та всеж вдалося. 
