Летіла зозуля понад моїм садом. Сіла на калині та й стала кувати.
Про що ж куєш зозуленько? Чого накликаєш? Чи яку недоленьку перш від мене знаєш?
Та не чує зозуленька. Голос металевий. Відлічує невблаганна все, що має бути здійснено.
Попередити хоче? Та пізно уже. Не змінити нічого, не виправити. Хіба жалю додавати. Не будила б ти того, що не встане. Не тривожила б серця.
Лети зозуленько туди, де почують, де відчитають крізь холодний ритм код надії. Там знають, що робити далі, там приймуть, привітають.
Кує зозуля. Мов дзвоном відбиває у серці. Як же гучно. Як же лунко. Розноситься голос камерою кам’яною, не втече крізь вікно заґратоване.
Як і мені не втекти до неба синього, до весни теплої.
Утечу таки. Колись.
Лети зозуленько. Неси звісточку. І повертайся до мого саду. Коли я повернуся.