Спочатку я нічого не відчув. Нічого, буває і таке. Зазвичай я передбачаю смерть, але вмію і таке. Я можу сказати, як померла людина. Я проживаю останні секунди її життя, відчуваю що і вони. З часом слід губиться. Я сподівався, що і зараз слід загубиться. Я поясню чому: уявіть, що вам потрібно відчути удар ножем в серце, або кулю, отруту, інфаркт, нестачу кисню. Крім явного пошкодження, м’язових тканин, органів та кісток, йде ще загрузка центральної нервової системи. Тобто, якщо б бабуся Наталії померла від удару ножем в шлунок я б відчув це так, ніби ножем вдарили мене. Закриємо очі на той факт, що шлунок мій залишиться цілим. Але центральна нервова система все одно відреагує на загрозу, як цілком реальну. Тобто біль буде справжній.
Я зосередився. Біль пройде, я не боявся його. Останній раз, коли я це робив, в чоловіка була скручена шия. Відчуття були не з приємних. А зараз не було нічого.
- Не виходить – я розплющив очі – нічого не виходить.
Наталії не було. Я сидів за столом. Вийшло. Я бачив все очима старої. Навпроти мене сидів молодий чоловік і щось говорив. Тоді він піднявся. Став в мене за плечима. Холодні руки лягли мені на скроні.
Мені? Цей раз видіння було дуже реальне. Так наче я дійсно прожив його…
Кімнату наповнило світлом. І криком. Моїм криком. Бабуся Наталі стійко переносила біль, а от я кричав по справжньому. Складалось відчуття ніби мене виривають з власного тіла. Я перестав бачити все навколо. Біле світло заполонило все. Я покидав не лише останній спогад старої – я покидав власне тіло. Якщо не пручатись, буде не так боляче. Не знаю звідки прийшли ці знання, але слухати я перестав. Якщо не пручатись мене настигне, те, що сталось зі старої. Мою душу просто вирве зсередини.
- Наталя! – я загорлав з усіх сил.
Спочатку нічого не сталось, а тоді щось штрикнуло мене в лице. Світло обірвалось і на зміну йому прийшла темрява.
Кілька секунд знадобилось мені, щоб зрозуміти, що я лежу на підлозі. Щелепа трохи саднила, серце шалено гупало. Очі сльозились. Від світла я тепер не міг толком нічого побачити.
- Давно хотів його вдарити – почулось наді мною – з ним все гаразд?
- Не знаю – це вже сказала Наталія – хоча б не кричить.
- Зі мною все нормально – я поволі почав вставати.
Наталя з Федором підхопили мене під руки.
- Що ти побачив? – схвильовано спитала Наталя.
Я не відповів.
Поволі, опираючись до стінки я вийшов на вулицю. Тремтячими пальцями дістав цигарки. З мене ледь не висмоктали душу – привід покурити. Тільки от, що це було я не знав. Федір вийшов слідом. Сів поруч. Я простяг йому пачку.
- Ніколи не чув, щоб хтось так кричав – заговорив він – всіляке бачив і чув, але не таке.
Я все ще мовчав.
- Клавдія Теодорівна, царство їй небесне, мене колись вилікувала від імпотенції – Федір не думав замовкати – от я і хочу Наталочці допомогти. Віддячити так би мовити. Тільки от як віддячити не знаю. Далекий я від цього всього.
- Інколи я тобі заздрю.
- Я так розумію померла вона не сама. Допомогли їй.
Я промовчав. Не було потреби це підтверджувати.
Федір посидів е трохи зі мною розпинаючись на різні теми, доки не вийшла Наталя і не порадила йому піти. Дуже делікатно, так, що він лише в усмішці розплився. Мабуть він і сам би радий був піти. Я чудово його розумів. І не сиділось мені в Харкові?!
Але відступати було пізно.
- З неї висмоктали її силу – сказав я, коли Федір зник за горизонтом – з душею.
- Не думала, що таке можливо – задумливо сказала Наталя.
- Ніхто не думав.
- Вона думала. Знала наперед.
- З чого ти взяла? – тепер вже мені довелось дивуватись.
- Вона спеціально нікого не приймала в той день – пояснила Наталя – відчувала, що щось станеться.
Тільки от що справді сталось? Прийшов якийсь чувак, поклав руки їй на голову і все. Світло, і опустілі холодні очі. Що він зробив? Як він це зробив? Для чого?
Стало зрозуміло, що нічого не зрозуміло.
