Стояла мати...У очах не горе,
Не біль і не печаль. Лиш пустота.
Волосся - сиве-сиве, аж прозоре
Й смиренно зімкнені сухі вуста.
Їй більше нІчого і нІкому сказати,
Вона змирилася, хоча й не відпустила
Того, що право сина обійняти
Від нині має лиш сира могила.
Вона вже викричала голос весь,
Подушки випрала не раз слізьми,
Все вірила, що цинковий вінець
Не доведеться їй носити між людьми.
Згорала у тривозі, як у пеклі,
В надії серце билося шалено.
А нині - мов стіна стояла в церкві,
Так, ніби кров застила в її венах.
Вона вмирала кожної хвилини
І так тепер вмирати їй довіку
Немає більше рідної дитини...
Нема цим ранам зцілення і ліку.
Їй більше нІчого і нІкому сказати...
І не боїться вже в житті нічого,
Нема чого боятись, що втрачати,
Нема чого просити більше в Бога.
А хто ім`я твоє згадає, сину???
Ніхто... Лише нещасна рідна мати.
За всю країну ліг ти в домовину.
Та більше нікому тебе згадати.
. На жаль...
