Важко матуся дитятко ростила,
слізно їй було', коли я хворів,
сво'ї розпря'мила б творчості крила,
мала ж дитятко маленьке в житті:
ніжне, незграбне, хворе'ньке і кволе,
тягне ті рученьки мамі увись,
матір серде'нько від розпачі коле,
це хоч згадає дитятко колись?
Мати не спала, мати молилась,
все їй боліло, робила, аж страх...
Тільки лиш Бог піднімав мамі крила,
трішки зникала сльоза' на очах.
Поча'ла сивіти рідненька матуся,
всі кошти віддала, щоб вишку я мав,
щоб трішки хоч був у веселому дусі,
життя своє все ж не дарма витра'чав.
Як же вона своє горе долала?!
Як же їй гірко на серці було',
ледве воно у матусі не стало,
звістка: "У армію хлопчик пішов!"
Довго ті дні у самотності пли'ли,
довго ридала в хатині сама,
але одна лиш чекала, і сильно
вірила в мене матуся моя'.
Скільки із нею про все говорили:
перше кохання, розлука в житті,
метаморфози всім звичного тіла,
мати - порадниця була мені.
Борг мій для мами не є на кредитці,
мамі я винен довічно, бо все ж
в чистій у мами, єдиній сльозинці
більше добра, це й далеко не все...
Я не найкращий є син у матусі,
мамині сльози в щоденній журбі,
але одне лиш старатися мушу,
сльози щоб радості бу'ли її.
18.10.2017
