Ти називав тоді мене Сиреною
Своєю, загадкою незбагненною,
Вільною чайкою, морською піною
Та іскрою, в роках нетлінною.
Ти називав Сиреною коханою,
Єдиною, чарівною, жаданою…
Та, як у казці, принце, до світання
Пішов за покликом земним - не за коханням.
Згадаю, як ти звав мене Сиреною…
Зі скелі серце скинеться зеленої,
Розіб’ється і з хвилями німими
Пірне в безодню з муками моїми.
У скрині, що темніше навіть ночі,
Розбиті сховано серця дівочі…
Марії, Ольги, Юлії, Олени –
Раніше всі вони були Сиренами…
Тихенько плачуть, розділивши горе…
Не ніжитись тепер у хвилях моря
І не почути більше як натхненно
І ніжно кличуть принци їх: «Сирени…»
Натхненно... 
