Старий дививсь в спокійне, нескінчене море.
І старовинні спогади крізь хвилі виринали.
Він пив їх наче бренді, маленькими ковтками,
Своє життя гортав немов сторінки твору.
Він згадував жагучу й несамовиту пристрасть,
Яка колись у серці нестерпно вирувала.
Коли мільйонів слів завжди було замало,
Та погляд міг ураз все щиро пояснити…
Старий дививсь, як сонце котилося за обрій.
І думав, як життя могло б піти інакше…
Якби тоді Вона… Чи Він… Чи було б краще?
Чи не згоріли б в небі, та попіл впав додолу?
А поряд грали внуки, промінчики любові,
Що не вогнем палає, а ніжно обіймає…
Життя й час ішли собі, й на нього не чекали.
А щастя… Лише миті, що тонуть сонцем в морі…