я не казав, що я дядько, бо це очевидно.
роби все, як кажу, і я не прокляну.
ти щось таке – від тебе сумно і огидно.
навіщо скачеш? повертайся у рідну площину.
тут ти ночей не спиш, втомлюєшся, ще й дивуєшся,
що світ не аплодує стрибкам у ширину.
ти порочний. чом би тобі не піти
хоч би до пекла, а хоч би на прощу до лаври?
то було б добре більш-менш, а чи як. але ти
порочний. ти породжуєш мильні кадаври.
ну, а ми – золоті шедеври. без запитань кажу:
всі грішні, й я також не можу не грішити.
так бог велів, бо я, коли без вантажу,
впадаю в богоборство і шиюся в бандити.
але твої гріхи – вони тебе втомили.
навіщо знов засмучуєш вертеп
своєю жалюгідністю? в тобі немає сили,
ти згнив. твої діла – твій шолудивий леп,
що сиплеш ним повсюди, мов вітер з-за могили.
ти порочний, ти жертва брудної хвороби.
ти ганьба з ваніліном. нас нудить від такої особи.
таких виганяють з ганьбою,
без помпи, лише з ваніліном,
і мливом богемним, і ген за стрімким часоплином.
ну, а ми наллємо, та хильнемо
перше за дружбу народів,
друге – за солідарність,
третє – за єдність поколінь,
потім – у вільному стилі
вже й за кохання;
й як схочемо –
за читачів-пішоходів,
і за пневматиків-нематодів,
і за дунайських оселедців-антиподів, –
та й годі; а ти там зігнися та згинь.
за твором: mr. blackwell, kiss
