|
І частина
От казав йому: «Акула!
Стережись, пірнай чимдуж!
Бо як щелепи та й стулить –
Скільки згубить вона душ!»
Кит мені – хвилясті смуги,
Свого чуба догори.
Щоб ви знали – він не слухав, -
От такі вони кити!
І на кожній такій драмі,
На морському рандеву
Кит з акулами то плавав,
То так глибоко тонув.
Виринав на хвилях диких
І здавалось зубаня́м,
Щоб мій друг таким великим,
Завдяки рибинам став.
Наче котиків і скатів,
Якщо буде їсти кит,
То напевно можна стати
Повелителем морським!
ІІ частина
От зібравши у плавці
Всі свої жалі і муки,
Вкрай розлючені гравці
Налетіли, як ті мухи.
І давай гадати думу,
Як провчити їм дитя,
Не здіймаючи ні шуму,
А тим більше ураган?
І дійшли такого краю,
Що якби цього кита
Начепити на аркані,
Щоб води він не дістав!
А без неї нема діла.
Все життя – одна вода!
На планеті в кожнім тілі,
Що не крапля – все вона!
Я тоді відчув це лихо
І малого застеріг
Нерухомим бути й тихим,
Бо акули ті не з тих,
Хто побавилися й годі.
Їм відразу нанівець!
Хай ти праведний чи злодій,
Чи романтик, чи митець.
У мого ж кита малого
Тільки мрії про велике –
Йому б плавати глибо́ко,
Й океан новий відкрити!
Та надіючись на диво,
Ми тримали разом спокій.
Невиправно нам щастило
Позавчора, зранку й досі…
ІІІ частина
Підпливав човнами вечір
Звідусіль, з усіх-усюд.
Омивали наші плечі
Теплих течій шовк і зуд.
Ми тоді лягали спати:
Кит, як завжди, горілиць,
Щоб либонь Електрик-ска́тий
Не під`єднував дроти.
І мене навчив на спи́ні,
Випрямляючи хребта,
Засинати міцно-міцно,
Щоб минула дня журба…
Кит сопів. Сопіли хвилі.
Віддалялися човни.
Я ж не спав у цій купи́ні,
Чув, як коник бубонить.
Чув. Не чув, - поснув. Хропа́тив, -
І проспав усю біду,
Що мого кита спровадив
В каламутну глибину
Хтось слизький, на вид зубатий,
Ніс, що хвесьчений язик!
І куди пливти шукати –
Невідомо ж куди зник.
Де мій синьошкірий кит?!
ІV частина
Я тоді зібрав валізу.
Зважив всі свої тривоги,
Всі хвороби з епікризу –
І в далекую дорогу.
Повз півострови і ми́си,
Гори, ріки, переправи.
Йшов долинами ірисів,
Трішки бігав, трішки плавав.
Йшов підніжжям Евересту,
Підкоряв глибини впадин,
Щоб не зрадить слово честі –
Перешкодам був я радий!
Та минуло вже не мало, -
Я втрачав усі надії.
Так згадав про свою маму,
Що колись мене навчила
Думать так, як може інший,
Себто стати, так як він,
Себто сісти на ослінчик –
Доторкнутись чужих мрій!
Я зробив усе, як треба.
Жаль ослінчика нема.
Я ж підстрибнув попід небо –
Ось дотягнеться рука!
Пам’ятаю кит в забавах
Говорив про відкриття:
Що зуміє доказати
Про нові, либонь, моря?
Ні, брешу я, - океани!
Він хотів знайти такий,
Щоб заживлював всі рани,
Мав зефірні береги.
І щоб всім, кому так гірко,
Тільки подумки про нього,
Тут як тут були - і більше
Не згадали про сіль-сльози.
Щоб усі, хто втратив віру,
Втратив мрію із дитинства –
Їв морські солодкі сливи,
І щасливим ставав принцем!
Але я кита натомість
Переконував про інше:
Океани всі солоні,
Ба буває навіть гірше!
Та вже досить, врешті дію.
Кит казав колись про жолоб,
Що портал якийсь там діє
Й дивака, що тицьне в лоба!
V частина
Океан навколо Тихий.
Вітер дув із Філіпін.
Ось тоді почався вишкіл –
Гартування моїх сил!
Я не плавать, ні ниряти
Так у морі й не навчивсь.
На спині́́ в кита присяду
І щоденно горілиць!
Він просив, хоч як собака,
Спробуй мілко погребти,
Мов нагадував про знаки.
Так і сталось – я один!
Я наважувався сильно!
Стрімкі течії ловив,
Потрапляв у дикі зливи.
І вдалося – я зміцнів!
Кит казав, що з-поза ранку
Починається велике.
Тож чекатиму у замку
(його вітер тут насипав).
З берегів нічних я бачив,
Що до жолоба пливуть
Кораблі, кая́ки, яхти
(неодмінно щось везуть).
І зникають геть, безслідно,
Провалились, мов під воду;
Не лишають навіть хвилі,
І нема мілкого броду.
Я поплив на корабель,
Що сіяв за видноколом.
Там зустрів той самий день –
Відкриття нового моря!
VІ частина
Там зустрів мене дивак –
тицьнув прямо в мого лоба,
Щоб щасливим врешті став.
В цьому морі був, як вдома!
Тут всі лицарі морські
Виправляють хребти й спи́ни,
ми́лять шиї і хвости –
звідусіль піснями лине!
Я упевнений був точно,
Що мій кит співає тут.
Підійшовши, вгледів квочок
З піснею: «Кудах-кух-ку!»
Виявляється, що марно -
Не було кита тут зроду!
«Але, друже, як тут гарно.
Ти ж хотів в цю саму воду!» -
Я про себе шепотів,
Щось мугикав – і заплакав,
Що напевно в цім житті
Друга кращого я втратив!
Я зібрав нарешті речі:
Капелюх – це все, що мав!
Під рожевий тихий вечір
В дім свій почимчикував.
VІІ частина
Повз минались мені скелі –
І одна на мене впала.
Маревом зринало: де я,
В кого б врешті запитати?
Розумію, що на дні десь.
Бачу щелепи акули-
бабці, що кричить: «Щасливець
Трапивсь у наші аули!»
І я врешті усвідомив,
Що потрапив прям туди,
Де кита мого в судомах,
Як мене перетягли!
Кинули в обійстя брами
З болотя́ної капусти.
Буде з мене "добра страва,
ніж з желейної медузи!"
Інші б плакали, та я
Навчений китом міцніти,
Хоч і проти течія,
Хоч востаннє зараз жити!
Я ж заради друга йшов,
Оминав тяжкі маршрути, -
Врешті і кита знайшов
Й океан в якому бути
Мають добрі, чесні, чуйні.
Це вода чистих сердець –
Не аку́лячих отруйних,
А тих, хто справжній молодець!
VІІІ частина
Ми зустрілися з китом.
Та ж історія, що й в мене.
Що ж робити обидво́м?
Думки впали на раме́на.
Знаєш, каже мені кит,
Президента вони мають,
Треба нам його провчить –
Хай «героя» в очі знають!
Це ж той самий Родіон –
Непомітний юний злодій,
Що підкрався і бігом
Розпатякав про пригоди,
Про новий мій океан,
Про життя в воді цілющій.
Попливе він на лиман,
там зачинемо під ключик!
День був я́сним для акул.
Президент мав показати,
Виринаючи з аул,
Управлінські свої сальто!
Ла́сі всі були до дива,
Тож покинули обійстя,
Навіть ті, хто посуд мили
І на стіл збирали їжу.
Нас у камерній капусті
Залиши́ли (ми ж злочинці),
Але мали на закуску
По завершенню поїсти!
Кит сказав про пана й пані:
«Пропадають хай, а ми –
Маєм знищити поганських,
Зачинивши всі ходи!»
З тисячного врешті разу
Ми капусту рознесли,
По ворожим дороговказам
Нові ко́ди нанесли!
Кинулись акули нюхом
Чути й шкірою біду.
Як годиться морським злюкам,
Рили носом мілину!
Не хотіли до лиману!
Бо негоже тим царям
(Як і врешті – чуже брати
Вухом, оком на свій лад).
Плакались, що більш не будуть.
«Родіона на лиман!»,
Поскладають свої зуби,
Щоб дружити з усіма!
*******************
Не збирайте обіцянок,
Бо коштовність дружби в тім,
Щоб зализуючи рани,
Друг у солі не змілів
І воді не розчинився…
От така кито́ва пісня!
ID:
759698
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 10.11.2017 11:24:38
© дата внесення змiн: 10.11.2017 11:39:10
автор: Ліна Біла
Вкажіть причину вашої скарги
|