Потяга меч розколе ябко пусте перону,
заки стовчем до крові чола і постоли.
Зійде - мов Бог із фрески - тихий, густобородий.
Килим черлений з ружі хто б йому постелив?
Все у хрестах та маках наші тіла парадні.
Стоншим себе до ниті - в полі, під марш. А він
мідну сльозу сховає (ніби монету вкраде)
у камуфляжнім схроні - запранім рукаві.
Хто б йому мовив: " Вовче, брате тисячолиций,
вбитим героєм - легше. Слався, а чи терпи".
Ходимо, мов до храму, в горе - женцям молитись.
І несемо гортані згрублі під їх серпи.
Мертвим лежить по скиртах наш споконвічний голос.
Тільки птахи розносять чорну чумну печаль.
Потяг от-от прибуде. А на вокзалі - голо,
порожньо і безлюдно. Хто б його зустрічав?
