Ти сумуєш за мною під поглядом темряви ночі,
гілка дерева згином виразнить округле плече,
і якщо наші душі ні біль, ні печаль не пече,
то чому мерехтить поцілунком на грудях листочок,
а фіранки примарі волосся із тіней плетуть,
і тріпочуть, тріпочуть, про спогади марні тріпочуть?
Я чатую з вікна понад маревом сонцесідання,
виглядаю у щільних потоках затьопаний форд,
де столична автівкова річка впадає у фіорд,
та лише незнайомі струмки у мій двір затікають,
і багрець габаритів та сплакане полум’я стопів
до міських підземель, як у нори, поспати тікають.
Загубились мережі зв’язку в інтернетнім полоні.
Я не хочу питати, де був, що робив ти, і з ким.
Ми однаково вільні в дорогах на Крим і на Рим,
а довіра тримає листочок на грудях в долоні.
І я знаю – не нині, так завтра твоїх триста коней
ночуватимуть в нашому рідному стійлі з бетону
під мою колискову... й північних вітрів Оболоні.
(2018)
