Зупинилась
напівдороги.
Щось казало мені:
«Постій!
Він — із весен,
а ти — осіння
Ну, задумайся:
Він — не твій!»
І думки мої
Вже без краю.
Захворіла.
Чия вина?
Чи насправді
Ось так буває,
Що на світі
Любов одна?
Що на світі
Вона єдина!
Як позбутись
Отих оков?
Божевóлію.
Боже, волíю!
Біль розгойдує
Першу любов.
Не вернути її
Ніколи!
Та й до другої
Не дійти.
Як згадаю,
То спогад коле,
Поміж люди,
Та всі — не ти!
Ти ж повір,
Вже немає людини...
Не у тих ти
Живеш світах!
Час лікує,
А ти безсила.
Глянь — світає
Довірся...
Страх!
Загоряюсь
З ранковим сонцем,
Як стеблинка
Пнусь крізь траву.
Хочу, вірте,
Як люди жити!
Та його вже нема...
Не йму!
Вже немає його!
Немає!
Ось дивись,
Як буяє весна!
Краще равликом.
День догорає.
Відстань.
Холодно.
Стій!
Зима.
Здається, і важко знайти💔. Творчі люди - чуттєві, ранимі... Люблять одинокість для написання віршів і щасливі навіть з книжкою 🤭😀 Творчих людей притягує не зовнішність людини, а її духовна сторона.
Потрібно жити сьогоднішнім днем. 
