Я бачила страх у очах своїх внуків,
Як ті манівцями тікали з війни.
Позаду стріляли із градів і буків,
А що буде далі - не знали вони.
Проїхати вільно - було справжнє диво.
На кожній дорозі чужі блокпости
І їх оминути ніяк неможливо -
Із зовнішнім світом порвані мости.
Лишились в домівці незібрані речі,
Розривом снаряду зруйновано дім,
Та чітку межу провели у той вечір:
Життя до війни - й тепер у новім.
Від стресу дітей лікувать довелося,
Щоб в душі маленькі вернулось тепло.
То дай же їм, Боже, щоб в них все збулося.
Лишились живі, то вважай - повезло.
