Я до смерті закоханий в голос застуджений...
Хтось сказав, що ми друзі – діагноз ясний ...
Не моя ... Не мені, видно, долею суджена.
Нам, напевно, не можна... Хіба уві сні …
Поруч ти – хоч не личить шаріти від скромності –
Намагаюся бути скромнішим завжди.
Є дружина – кохання у межах законності.
На порозі ж застиг, щоб почути: – Зажди…
Маєш власне життя ... Все надовго розписано ...
Твій успішний і добрий не чує душі ...
Стоїмо... Мовчимо... У думках наче врізано:
Заборона! Не можна! Та ми ж не чужі…
Розхристалася сукня... волосся заплутане...
полетіла до біса про друзів брехня...
воскресала душа, в заборони закутана –
Дивний присмак у ній: сіль? помада твоя?
Оригінал:
Я до смерти влюблён в этот голос простуженный…
Кто-то вынес диагноз, что просто друзья…
Не со мной… Не моя… Безнадёжно замужняя…
Нам, наверно, нельзя… Нам, конечно, нельзя…
Я не лезу в глаза,
не краснею от скромности,
но с тобой так хочу быть немного скромней…
Молодая жена —
неплохая любовница,
только я почему-то застыл у дверей…
У тебя своя жизнь…
Всё надолго расписано…
Твой успешный и добрый не чает души…
Мы стоим… Мы молчим…
Мы общаемся мыслями…
Нам, конечно, нельзя… Так куда ж мы спешим…
Распахнулось пальто…
перепутались волосы…
покатилась к чертям чушь про милых друзей
… а под утро в душе
вместо глупых условностей —
то ли хмель, то ли соль от помады твоей…
І переклад непоганий
