ЛЬВІВСЬКІ ПЕГАСИ: Миколі Петренку до 90-ліття і далі…
Миколі Петренку вчора виповнилося 93!!!
Микола Євгенович знав мене ще нескладним дівчатком у косичках, «гидким каченям», що полюбляло писати вірші – і топтало стежечки до знаменитої у творчих колах Львова школи №28, де вчилися діти Петренків, Лучуків, Ступків, Стригунів... Те, що «гидке каченя» (читайте: «вовченя»!) перетворилося чи то у «лебедівну», чи швидше всього у «зубасту літературну вовчицю» великою мірою спричинилася його надзвичайно тепла, батьківська опіка. Це Микола Євгенович завжди був поруч у цікавих подорожах дорогами Львівщини із творчими бригадами Клубу Творчої Молоді, а також на поетичних фестивалях, таких як незабутня «Львівська поетична весна», що у часі переросла у «Галицьку літературну осінь». Це ж той самий Микола Петренко, поруч із Оксаною Сенатович (укупі із Володимиром Лучуком) і Миколою Ільницьким благословили мій прихід у Спілку письменників, не кажучи вже про творчу співдружність із моїми театральними побратимами із Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «МЕТА», що продовж 80-90-их років відроджував традицію різдвяних вертепних ходів вулицями Львова, Купальських забав у мальовничих куточках природи (львівсько-карпатської і не тільки), а також національно окреслених вистав «опальних» класиків української літератури і обов’язкового вечора поезії на «останній сторінці» театрального року. Пам’ятаю презентацію першого видання «Молитви отця Зенона» Миколи Петренка у виконанні акторів «МЕТи» (і себе серед них) у холодних зимових стінах Домініканського костелу…
Микола Євгенович, жартуючи, каже, що ми з ним розминулися у часі і просторі, на що я з радістю заперечую, що, Богу дякувати, таки не розминулися – у тому і щастя, адже відбувся спадкоємний ланцюг поколінь.
МИКОЛА ПЕТРЕНКОДо вибору кращий крам,
і хрестик, і усміх мами...
Ішли ми до світлих брам,
прийшли ми під чорні брами!
Невже та мета не та,
і вів нас на Бог, а Ірод...
Не гудьмо свого Христа -
нам просто бракує віри!
МИКОЛІ ПЕТРЕНКУ
«От жив. Нічого. Скупо та убого,
І все ж - нічого. Рай там, чи не рай.
Аж тут душа стає з києм на Бога -
Давай мені завіщене. Давай!
Давай мені в цім пеклі Україну,
а чи мене до неї відпусти.
Лицем у сніг. А снігу - по коліна,
А снігу вище над усі світи.
Годуєш снігом долю нетерплячу.
А що ж іще... А що? - не знаю сам.
Вхоплю сокиру. І пущу в Авачу.
Давай мені Вкраїноньку.
- Не дам».
Микола Петренко.
(Зі збірки «Молитва отця Зенона»)
Давай мені Вкраїноньку, Миколо!
Як не сьогодні, то уже й ніколи.
А як не даш – візьму кия, та й годі –
Давай мені Вкраїноньку у згоді!
А як не даш – вхоплю мерщій сокиру –
Давай мені Вкраїноньку із миром!
Вирує, повноводиться Авача –
Химерна, бачу, у Миколи вдача.
Ріка бурхлива як Душа Поета –
З перепустками в рай не спішно, де там…
Микола посміхається у вуса:
- Таку, як є, бери її, Ірусю!
За ювілейною книжкою "Микола Петренко. Життя і творчість". - Львів:Сполом,2015.
Цiкава, гарна розповiдь, Iрино. Досить яскраво звучать рядки даного поета.
А то ви згадуете про поетiв Володимира Лучука i Оксану Сенатович, а то шiсть рокiв тому ще була досить неоднозначна iсторiя, як син цих поетiв Iван Лучук справедливо обурювався, що вийшла збiрка вiршiв украiнських поетiв "Моi улюбленi вiршi", зокрема i iхнi вiршi там були присутнi. Книга видана в Украiнi, у видавництвi "Махаон", вiршi у нiй - украiнською мовою, а на обкладинцi цiеi книги чомусь зображенi дiти iз росiйськими прапорцями у руках: https://life.pravda.com.ua/culture/2012/05/4/101684/
Досить яскраво звучать рядки даного поета.
...так, я читала цю публікацію Іванка 
))) 
