|
Невеличкий заміський будиночок тепер мій. Мій! Нарешті сокровенна і багаторічна мрія здійснилася! А скільки для цього було витрачено сил, один Господь відає. Спершу інфляція зжерла й не вдавилася моїми заощадженнями. Потім ціни на нерухомість рвонули, як байкери на старті. Пізніше син захотів нову автівку і звісно, любляча матуся позичила грошики, як кажуть, на вічне віддавання.
Але моє марення з роками не міліло. Навпаки, я все чіткіше бачила себе господинею охайної маленької хатинки. Лише заплющу очі - і я в довгій ошатній сукні з голубого шифону. Сідаю у крісло-гойдалку на затишній терасі. На коліна кладу свій старенький ноутбук. І починаю писати роман про кохання. Тут мені комфортно, тут мені спокійно, тут мені пишеться й думається. Адже довкола така благодать. На гілці яблуньки гіцаються дві пташки. Якесь сьоме відчуття підказує: він і вона. "Вур- вуур- вур?" - питає у нього вона. "Ввур- ввууур-ввур" - відповідає він. Дивно, але я розумію про що вони вуркочуть. "Ти де так довго літав? Я уже скучила за тобою." "Я шукав для наших майбутніх діточок тихеньке кубельце. Нарешті знайшов. І там нам буде дуже добре. То ж летімо! Я покажу тобі наше гніздечко." За мить пташки змахнули крильцями і полетіли. Вечоріє. Пахне матіола. Знаходяться потрібні слова і я вкладаю їх в уста героям свого прекрасного роману про кохання. Боже, які слова! Мій роман приречений на успіх. Я уже в передчутті тріумфу...
Коли я мріяла про цей маленький куточок раю на землі, то навіть чула запах матіоли. А може так подіяли на мене книжки на кшталт "Як зробити мрію реальністю", які я читала запоєм. І не лише читала, а й виконувала усі поради. Один американський психоаналітик рекомендував свою мрію відобразити в уяві, а ще - її намалювати. Малюнок хатинки я магнітиком прикріпила до холодильника і щоранку споглядала на нього.
Відомо, що коли чогось дуже хочеш, то рано чи пізно - отримаєш. За добрі гроші продалась старенька квартира на першому поверсі у центрі міста, яку я успадкувала від двоюрідної тітки. Тітка була одинока, я доглядала її до кончини. Ох, і довго продавалось це помешкання, адже було в напіваварійному стані. Але добре кажуть, що на кожен товар є свій покупець. Знайшовся якийсь багатій, який вирішив зробити дочці подарунок - відкрити салон краси. І моя розвалюха йому приглянулася. Він навіть зі мною не торгувався. Заплатив усю суму і ми "вдарили по руках".
А за півроку ціни на нерухомість несподівано впали. О боги, я маю потрібну суму на мрію свого життя!
Справи пішли, як по маслу. Будиночок одразу знайшовся. На одному із сайтів в інтернеті побачила мрію свого життя. Точнісінько така хатинка, яку намалювала. І тераса, і садок. Ура!
Чи варто говорити, що за декілька днів ми із власником дійшли згоди. Ґешефт завершився шампанським. Моя мрія стала реальністю.
Через півроку ейфорія від покупки почала спадати. А все через сусідку Зоську П'ятихатку. Відомо, що сусідів, як і родичів не вибирають. З надокучливою чи неприємною ріднею ти можеш бачитися вряди-годи. А з сусідами приречений зустрічатися щодня.
Зоська П'ятихатка жила одна. Це була грубеча і кремезна бабище невизначеного віку. Є ж у природі такі індивідуми: виглядає на сто років, а насправді - ледь за сорок. У неї були великі чоловічі руки і такі ж ноги. Взуття Зоська носила сорок четвертого розміру. Таких велицьостих мештів для жінок у магазині не було, то Зоська й не кремпувалася - купувала чоловіче.
Моя сусідка вставала з першими півнями і, певно відразу ж з-під перини, летіла по газонокосарку. Вмикала цей несамовито ревучий апарат і косила, косила, косила. Що можна було косити кожен день, для мене залишалося загадкою. Я закривала вікна, у вуха вставляла навушники, вмикала телевізор... нічого не допомагало. Якщо чесно, то в мене навіть виникло бажання Зоську прибити. Однак стокілограмова бабище явно мала перевагу над моїми п'ятдесятьма разом із мештами...
Прибити не зможу, а от задобрити - запросто. І я зібралася до Зоськи. Перед тим півдня пекла пиріжки із румбамбаром, яблуками, сиром. Витягнула із погреба два бутлі вишневого варення й один трилітровий маринованих огірків. Вибрала зо два кілограми найгарніших яблук. Витягнула із шафи новісінький шарф. Поскладала дарунки у великий кошик. Ледве дотраґала його до Зоськиних воріт. Ворота були зачинені зсередини на засув. Я тихенько постукала. Реакції - нуль. Потім гримнула голосніше. Ані мур-мур. Почала гримати так, що й глухий почув би. І нарешті обізвалася Зоська:
- Хто там!?
-Це я, пані Зосю, ваша сусідка.
- Чого приперла? - неввічливо проскрипіла бабище.
З ляку я на якусь мить навіть втратила дар мови. Але швидко себе опанувала:
- Та ось пиріжків напекла, вареннячка взяла, яблук солоденьких. Може почаюємо по-сусідськи.
Але Зоська хвіртку не відчинила.
- Немає мені часу чаї розпивати! Йди собі звідки прийшла. Сусідка мені знайшлася. Знамо таких сусідів. Йди, кажу відси, бо зара на тебе пса спущу. А пиріжки можеш залишити, постав кошик під воротами, кури з'їдять.
Я, без вини винувата, стояла як ошпарена. Осоромлена і переможена! Облизавши макогона, почвалала до хати. Кошик, звісно залишила там, де сказала Зоська. Однак відтоді більше дарів Зосьці не носила і задобряти її не збиралася.
Моє розмірене життя у вимріяній хатинці було зіпсуте остаточно. Якби-то лише шум від газонокосарки. Зоська цілий день гасала не лише по своєму дворі, а й по всій вулиці. Щось рубала, пиляла, забивала. І так з раннього ранку й до глибокої ночі. А ще, напевно, бачила себе великою послідовницею Мічуріна. Щось садила без кінця. Й поливала свої нещасні рослинки... відходами свого кремезного організму.
Гуд бай свіже повітря, чао блаженство і спокій! І ви, мої пахнючі матіоли, прощайте навіки вічні! Ваш ніжний аромат втопився у несамовитому смороді П'ятихатчиного біодобрива.
А ще - Зоська постійно сварилася з своїми всеїдними качками й курми та вічно голодним старезним псом. Несамовито верещала на козу Юзьку і цапа Гришку. Репетувала так, що луна йшла по всій околиці. Причин для ґвалту було море: то кляті кури розпорпали грядку, то пес з'їв лушпайки з бульби, а вони були призначені для курей. Зоська, як була люта, то слів не добирала. Крила все і всіх двоповерховим матом. Мої ніжні вуха в'янули від цих огидних слів, як ніжні квіти від палючого сонця. І замість писати любовний роман, я строчила ядучі памфлети.
Зоську П'ятихатку ненавиділи усі мешканці нашої вулиці, кляли її на чім світ стоїть. Бо всім вона капостила. Кому - менше, кому - більше. Підкрадалася до обійстя Тимчуків, а вони завжди затримувались на роботі, прочиняла їх хвіртку. І її вічно голодні кури, наче татарська навала, видзьобували ніжну зелень, що починала лише сходити на сусідських грядках. Козу Юзьку і цапа Гришку запускала на обійстя Стельмахів у п'ятницю ввечері. Подружжя Стельмахів на вихідні їхало до доньки у Львів, а подружжя кіз, не без допомоги Зоськи П'ятихатки, перебиралося на їх обійстя. Качки купалися в озеречку Рочуків, коли ті відпочивали на курорті.
"Якби не та Зоська, ох, якби не та клята П'ятихатка, то жили б ми й горя не знали" - не раз зітхали при зустрічі мої милі сусіди. Всі "дружили" проти П'ятихатки: "Зоська -нечупара, Зоська - капарниця, Зоська - злодійка та скряга. Зоська й снігу взимку не позичить." Чого лише про Зоську не говорили мої добрі сусіди. І я їм підтакувала.
Навпроти мого будиночку, через дорогу, жила родина Паничів - Вікторія та Роман із двома неповнолітніми синами. Їх прізвище їм личило. Високоосвічені, виховані, толерантні люди. Не родина - ідеал. Ще жила з ними няня їх дітей. Вона була їм далекою родичкою. З сорокарічною жінкою сталося нещастя. Її розбив інсульт. Майже рік вона була на інвалідному візочку.
Паничі були власниками перекладацького бюро. Справи йшли, наче добре. Доглядати хлопчиків і хвору няню приїхала мама Вікторії.
... Я сиділа на терасі, читала свого улюбленого Чейза, коли у мою хвіртку хтось загримотів. Хвіртка у мене ніколи не була зачиненою на засув, тому за якусь мить, наче привид, переді мною постала захекана Зоська П'ятихатка:
- Сидиш, читаєш, діла тобі ні до чого немає, - почала із звинувачень Зоська.
- Пані Зосю, заспокойтесь. Що сталося?
- Виїхали Паничі за кордон, от зранку все майно завантажили в "бусика", взяли синів та маму і поїхали. А хвору няньку покинули саму. Вона на візку сидить біля воріт і плаче. Кота добрий господар так не покинув би. Паскудники!
"Та бути такого не може, - Зосю, ви щось наплутали. - Паничі такого б не зробили! Ходімо, зараз все і з'ясуємо.
На обійсті Паничів уже було людно. Зібралися мої милосердні сусіди й обговорювали новину. На інвалідному візочку сиділа розбита інсультом няня і сльози, як горох котилися з її очей. Усе виявилось правдою. Паничі виїхали за кордон, хату продали, а хвору жінку покинули напризволяще.
Сусіди були розгублені, ніхто не знав, що в такій ситуації робити. Хтось запропонував заявити в міліцію, аби притягнули Паничів до відповідальності, ще хтось подав ідею викликати швидку і покласти хвору до шпиталю, ще хтось почав в інтернеті шукати адресу будинку перестарілих.
Зоська мовчала, насупилася, сопіла, як ковальський міх. А потім голосно й твердо сказала:
- Не треба нічого придумувати! Я забираю її до себе. Зобиджена не буде.
... Через півроку няню годі було впізнати. Цілюще козине молоко, росіл, яйця, свіже повітря і цілодобовий догляд Зоськи, зробили свою благотворну справу. Няня встала на ноги.
ID:
813901
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 15.11.2018 14:58:23
© дата внесення змiн: 15.11.2018 14:58:23
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
